Гай Берджесс був одним із членів т. зв. «Кембриджської п’ятірки», групи ідеалістичних молодих випускників Кембриджу, які вважали, що, допомагаючи СРСР, вони допомагали зупинити фашизм і сприяли справі світової революції. Усі члени групи — Берджесс, Дональд Маклін, Гарольд Адріан Рассел «Кім» Філбі, Ентоні Блант та Джон Кернкросс — працювали або в британських спецслужбах, або в Міністерстві закордонних справ і мали змогу надавати СРСР інформацію про британські військові та політичні таємниці. Навесні 1944 р. Маклін, який працював у британському Міністерстві закордонних справ із 1934 р., квартирувався у Вашингтоні, де став першим секретарем посольства Великої Британії. Маклін запропонував своїм кураторам золоту жилу. Як де-факто секретар спільної британської комісії США з політичного та економічного майбутнього звільненої Європи, Маклін мав доступ до деяких найсвіжіших документів, що стосувалися завершальних етапів війни. Він зміг надати своїм кураторам стислий виклад переговорів між Рузвельтом і Черчиллем у місті Квебек у вересні 1944 р. Він також надав їм копії листування між Рузвельтом і Черчиллем із інших питань, що викликали гострий інтерес Сталіна. Зрештою, він повідомив про розбіжності між американськими та британськими командувачами щодо військової стратегії на Західному фронті[117].
Павло Судоплатов, один з очільників радянської розвідки під час Другої світової війни, пізніше згадував, що інформація, здобута спецслужбами перед Ялтинською конференцією, дозволила СРСР зробити висновок, що Альянс не мав ані комплексного плану для післявоєнної Європи, ані спільної позиції з цього питання, крім вимог (які Судоплатов вважав наївними), щоб польський та чехословацький уряди в екзилі повернулися до влади. Тому радянці припустили, що їхня гнучка позиція, яка дозволить деяким лідерам лондонського уряду у вигнанні повернутися до своєї країни та отримати посади в сформованих радянцями урядах, забезпечить «справедливий розподіл впливу» у звільненій Європі. Шпигуни Сталіна були зайняті оцінкою особистих рис радянських супротивників за столом переговорів — такого роду матеріали, за словами Судоплатова, цікавили Сталіна більше, ніж, власне, розвідувальна інформація. «Велика трійка» прибула в Ялту з дуже різними ідеями та цілями, припущеннями про мету одне одного та різним доступом до інформації про одне одного[118].
Розділ 6
Зимова офензива
Франклін Делано Рузвельт був натхненним та оптимістичним, відкриваючи засідання по обіді 4 лютого. Спочатку він подякував Сталіну за гостинність і наголосив, що між членами Альянсу зростає довіра та взаєморозуміння. «Коли Червона армія просунулася на 25 кілометрів у глиб Німеччини, — говорив він, — думаю, що радість громадян Сполучених Штатів чи Британії була аж ніяк не меншою, ніж у радянського народу». Як здавалося, розпочинався новий етап у відносинах між союзниками, і Черчилль пізніше згадував із ностальгією: «Світ був біля наших ніг. Двадцять п’ять мільйонів людей виконували наші накази на суходолі та на морі. Складалося враження, що ми друзі»[119].
Перше пленарне засідання Ялтинської конференції було незвичним, оскільки зосереджувалося виключно на військових справах. Тому серед учасників засідання були військові командири, для більшості з яких воно стало першим і останнім. Черчилля супроводжували його улюблений воєначальник, фельдмаршал Гарольд Алекзандер, обізнаний голова Комітету начальників штабів фельдмаршал Алан Брук (у приватних розмовах він надзвичайно критично висловлювався про колег), очільник Королівських ВПС та переконаний прихильник британської тактики нічних бомбардувань Німеччини маршал Чарльз Портал, і Перший морський лорд[120] адмірал Ендрю Каннінґем, який прийняв капітуляцію італійського флоту у вересні 1943 р.
Американську військову делегацію очолив начальник штабу армії США генерал Джордж Маршалл, архітектор істотного розширення та модернізації армії Сполучених Штатів у воєнний час і головний стратег цієї війни. Разом із Маршаллом був керівник морських операцій, адмірал флоту Ернест Кінґ, завжди скептично налаштований стосовно британських союзників, а також помічник начальника штабу Військово-повітряних сил генерал-майор Лоуренс С. Кутер, єдиний військовий командир США, окрім Легі, який написав спогади про власний досвід у Ялті. Дві делегації союзників мали формальних та неформальних очільників, які вели своїх колег уперед у дипломатичному бою. Кетлін Гарріман писала, що, за чутками, серед командирів вирізнялися Маршалл і Портал[121].
117
John Earl Haynes and Harvey Klehr,
118
Pavel Sudoplatov and Anatoli Sudoplatov, with Jerrold L. and Leona P. Schecter,
121
Kathleen Harriman to Mary, Yalta, February 4—10, 1945, no. 176/9, February 1—5, 1945, Averell Harriman Papers; Кузнецов,