Спроба президента примирити Сталіна та Черчилля, прикидаючись, що не існує різниці в їхніх позиціях, заплутала деяких людей. Коли Рузвельт згадував поїздки часів своєї молодості до Німеччини, навіть його радників шокувала нелогічність аргументів. За словами Болена, «безладний і непослідовний виступ Рузвельта, що не тримався купи, наткнувся на увічливу байдужість радянських лідерів та легкі ознаки нудьги британців. Черчилль вертів у руках сигару, а Іден дивився у далечінь». У британців було мало причин радіти втручанню Рузвельта. Адже цього разу президент орієнтувався на Сталіна, а не на Черчилля. І радянці, попри зауваження Болена, навпаки, цілком оцінили значення його виступу. Судячи з їхньої стенограми дискусії, вони вважали, що Рузвельт, як і Сталін, хотів негайного рішення щодо розчленування[150].
Міністри закордонних справ обговорювали питання поділу Німеччини під час обіду 6 лютого на заскленій терасі Лівадійського палацу. Стеттініус відповідав за проведення зустрічі та вибір меню, що виявилося складним завданням. Американцям довелося покладатися на радянських кухарів, які подали меню французькою мовою з перекладом на сумнівну англійську. Наприклад, «Ікра з блінами та вершками» розшифровувалася так: «Бліни — це дуже легкі млинці, чудовий російський делікатес, особливо якщо їх подати з ікрою». Пояснення було необхідне навіть для страв, які самі кухарі вважали американськими: «Філе осетра а` l’Americaine» було представлене як «певним чином замаринований і засмажений на відкритому вогні осетер». «Тамболь а` la Californie» розшифровувалося англійською як «вершково-яблучний десерт»[151].
Не меншою проблемою став вибір та переклад слів відносно поділу Німеччини. Стеттініус запропонував змінити наявну формулу німецької капітуляції, щоб включити слово «розчленування» (dismemberment). Молотов погодився, але Іден наполягав на слові «розпуск» (dissolution). Оскільки радянці намагалися отримати чітку заяву, яка б зобов’язала союзників розчленувати Німеччину, Молотов одразу заперечив. «Розпуск унітарної німецької держави» Ідена міг означати просто її федералізацію. Міністр закордонних справ СРСР запропонував нову формулу, що пов’язувала розчленування з миром та безпекою в Європі. Іден заперечив. Зрештою він був готовий прийняти формулу Стеттініуса, але Молотов відмовився відкликати свою нову пропозицію. Він хотів, щоб питання було перенесено на пленарне засідання.
«Я жорстко посперечався з росіянами, — відзначив Іден у своєму щоденнику того дня. — Стеттініус, здається, не надто швидко схоплює суть дискусії. Молотов хотів зв’язати нас по руках і ногах розчленуванням до того, як питання буде докладно вивчено. Я відмовився це робити і стояв на своєму». Іден був явно незадоволений, і коли один із заступників Молотова, Іван Майський, підійшов до нього, заявивши, що не розуміє його позиції, Іден більше не міг стримувати незадоволення радянським тиском. «Я під’юдив його, — писав він у своєму щоденнику, — нагадавши, що ми все ще є незалежною державою».
Майському дісталося несправедливо. Британці втрачали свій статус великої держави на користь не радянців, а американців. Утім, радянська влада зрозуміла посил і вирішила піти на позірний компроміс. Молотов відмовився від своєї формули розчленування Німеччини, хоча сам термін «розчленування» у документі залишався. «Ви знову перемогли», — сказав Сталін Іденові. Обведений навколо пальця Іден був відверто щасливий. «Моя упертість, — писав він, — спрацювала, я думаю». Черчилль подякував Молотову, що той відкликав свою пропозицію і сказав, що, хоч він і не мав можливості обговорити додавання положення про розчленування до умов капітуляції зі своїм урядом, він особисто не заперечував проти такої пропозиції[152].
Битва закінчилася, чи принаймні так здавалося. Хто виграв і хто програв? Сталін та Молотов продемонстрували свою тактичну перевагу, але отримали від союзників лише принципове зобов’язання, а не детальний план дій. У довгостроковій перспективі саме американський президент найбільше здобув у результаті дебатів, встановивши свою репутацію як незаангажованого посередника на конференції. Сталін і Черчилль виявилися головними супротивниками з більшості питань, а Рузвельт узгоджував їхні погляди. Підтримуючи то Сталіна, то Черчилля залежно від теми та спрямування обговорення, Рузвельт зміг стати набагато ефективнішим учасником переговорів, ніж можна було зробити висновок із його хаотичних коментарів[153].
150
151
Memo for Stettinius, Livadia Palace, Yalta, February 5, 1945, NND 812006, record group 43: World War II Conferences, box 4: Big Three Meeting, National Archives and Records Administration; Stettinius,