Де Голль очолив Тимчасовий уряд Франції у вересні 1944 р. і затято захищав французький суверенітет у відносинах із союзниками. Самовпевненість дратувала багатьох американців, особливо Рузвельта. Прем’єр-міністр Великої Британії мав власні сумніви: «Пам’ятайте, що в цій людині немає і краплини вдячності», — попередив він свого міністра закордонних справ. Черчилль виступав проти запрошення де Ґолля до Ялти, оскільки вважав, що присутність французького лідера «розвалила б увесь можливий прогрес, якого й так бракувало». Проте Черчилль не бачив жодної альтернативи де Ґоллеві у Франції і, що важливіше, не бачив альтернативи політиці відбудови французької держави, армії та позиції у світі[156].
Щоб просунути власне бачення ролі Франції в післявоєнній Європі, Черчилль задумав входження Франції в Європейську консультативну комісію та Раду Безпеки майбутньої ООН. Наступним кроком було відведення Франції зони окупації в Німеччині та включення французьких представників до окупаційної адміністрації. Цієї мети неможливо було досягнути без американської підтримки, і Черчиллеві вдалося заручитися підтримкою Рузвельта. На час Ялти після невдалої спроби налагодити близькі стосунки з деякими представниками уряду Віші, а потім підтримати суперника де Ґолля, генерала Анрі Жиро, Рузвельт зробив висновок, що у Сполучених Штатів немає іншого вибору, окрім як підтримати де Ґолля. Підтримка спроб Британії відновити Францію в клубі великих держав також відповідала американським інтересам.
Перед від’їздом до Ялти Рузвельт відрядив Гаррі Гопкінса в Європу не лише для того, щоб заспокоїти Черчилля, якого засмучували антиколоніальні публікації в американських ЗМІ, чи папу Пія XII, якого непокоїло ставлення радянців до католицької церкви, але також і де Ґолля, який образився, що його не запросили. Французький міністр закордонних справ Жорж-Оґюстен Бідо сказав Гопкінсу перед зустріччю: «Генерал де Ґолль має думку, що французи завжди намагаються зробити приємне людині, з якою вони розмовляють. Генерал вважає такі прагнення надмірними і має інший погляд. Він не робить жодних зусиль, щоб сподобатися». Це було ще м’яко сказано. Де Ґолль повідомив Гопкінсу, що Сполучені Штати не підтримали Францію 1920 р. чи під час німецького нападу 1940 р.; тепер же вони надавали допомогу, але «зневажливо, під тиском і лише останньої миті». Якщо Франція не зможе відновити себе як велика нація, то американська політика була правильною, аргументував він. Проте «якщо вона знову підніметься, знову стане на своїх ногах і зрештою відновить власне місце серед великих держав, то ви помиляєтеся»[157].
Американці були готові допомогти британцям відновити Францію як велику європейську державу, але це було складним завданням із низки причин. У військовому плані Франція була практично пігмеєм, як виявив Чарльз Болен, коли супроводжував Гопкінса під час поїздки до Парижа в січні 1945 р.: у кращому випадку країна могла зібрати три бойові дивізії. Рузвельт сказав Сталіну, що він озброює ще вісім додаткових дивізій. Це дозволило б Франції виконувати свій обов’язок держави-окупанта, але цього було недостатньо, щоб переконати Сталіна, що Франція має право сидіти за тим же столом, що й «Велика трійка».
Сталін вважав де Ґолля «незграбною і безтактною людиною». І хоч йому подобалася його незалежність, перспективи майбутньої співпраці зникли у грудні 1944 р., коли де Ґолль прибув до Москви, щоб підписати франко-радянський договір, і відмовився визнати прорадянську владу в Польщі. Сталін намагався принизити французького лідера під час прийому на його честь у Кремлі, запропонувавши виголосити тости за Рузвельта та Черчилля, але навмисно оминувши тостом свого почесного гостя. Згодом він викликав де Ґолля до Кремля о 6:30 ранку, щоб підписати договір, який не враховував французьких пропозицій. Тільки коли де Ґолль відмовився, диктатор запропонував новий текст, щодо якого обидві сторони змогли домовитися. На час Ялти між ними не було жодної симпатії[158].
156
Clemens,
157
“Ambassador Caffery to the Secretary of State, January 28, 1945, box 337, book 10: Yalta Conference, group 24, folder 1, Hopkins Papers; Robert Gildea,
158
Clemens,