Дебати між Сталіним і Черчиллем щодо французької зони виявили відмінності не лише в їхніх позиціях, але і в їхній політичній культурі. Аргумент Сталіна про те, що Франція не мала права на місце в союзницькій контрольній комісії, ґрунтувався на його переконанні, що переможеною країною мають керувати «ті, хто твердо протистояв Німеччині та приніс найбільші жертви заради перемоги». Відповідно до британського протоколу Черчилль визнав, що Франція «була переможена і відповідно небагато змогла зробити, щоб допомогти», але він стверджував, що британська громадська думка не зрозуміє виключення Франції. «Доля великих народів, — сказав він, згідно з американським записом, — не визначається тимчасовим станом їхнього арсеналу». Коротко кажучи, чи була Франція переможцем, чи переможеною у війні, вона в очах своїх сусідів залишалася великою нацією і не могла розглядатися як другорядна потуга. Черчилль захищав старий світовий порядок від революційного новачка, який його не поважав. Можливо, він також думав і про майбутнє Британії[159].
Завдання переконати Сталіна виділити окрему зону окупації для французів ускладнювалося тим, що наявна карта окупаційних зон, щодо яких домовилися всі три сторони, була підготована британцями і не включала окремої зони для Франції. Коли британці подали свій план у січні 1944 р., СРСР поспішив прийняти його з відносно незначними змінами. Англійці, очевидно, були задоволені результатами. Деякі західні члени Європейської консультативної комісії, які покладалися на розподіл окупаційних зон для трьох держав, вважали, що, враховуючи радянські військові зусилля, Сталін мав право вимагати більше території, ніж їм виділяла британська пропозиція.
Радянці мали свої причини для задоволення. Один із варіантів їхньої первісної пропозиції, про який британці не знали, претендував на менші території, ніж вони зрештою отримали. Ця пропозиція встановлювала б кордон між радянською та західною зонами по річці Ельбі, а радянська зона простягалася не далі Дрездена на південь. Британці запропонували межу, розташовану далі на заході, яка пізніше стала кордоном між Федеративною Республікою Німеччиною та Німецькою Демократичною Республікою. Британська пропозиція надала радянцям більше територій, ніж вони могли очікувати, але що напевно було важливіше, розташувала їхню зону окупації на сході, залишаючи під їхнім контролем Східну Пруссію та майбутній німецько-польський кордон, де б вони не вирішили його провести.
Одна з проблем британської пропозиції, з точки зору Сталіна, полягала в тому, щоб розглядати зони окупації як сфери умовної, а не виключної відповідальності окремих країн. Ця домовленість дозволила б перебування американських та британських військ на радянській території, і навпаки. Щоб зробити ідею виключних прав на управління привабливішою для західних союзників, радянці запропонували зробити Берлін та Австрію зонами спільної окупації. Іншим докучливим елементом британської пропозиції було приєднання Східної Пруссії до Польщі. «Враховуючи наявні відносини між СРСР і Польщею, — писав Молотов у лютому 1944 р. до радянського посла у Лондоні, — для нас неприпустимо, щоб будь-яка німецька територія, особливо Східна Пруссія, була окупована польськими силами». Він не хотів, щоб анклавом керував польський уряд у Лондоні. У цьому питанні британці пішли на поступки, тим паче, що більшість їхніх пропозицій Москва прийняла, незважаючи на те, що стан речей давав змогу радянцям вимагати більшого[160].
Американці, як виявилося, були погано підготовленими, щоб заперечувати проти будь-якої угоди, досягнутої Лондоном та Москвою. Навесні 1944 р. американські воєнні стратеги думали, що союзники зустрінуться з Червоною армією на Рейні, і вважали наївними сподівання на те, що СРСР віддасть будь-яку завойовану територію англо-американським силам. Але Рузвельт не збирався обмежувати власні територіальні амбіції. Коли на його ініціативу об’єднані начальники штабів США, нарешті, подали свою пропозицію до Європейської консультативної комісії в Лондоні, здивувалися всі. Пропонована американська зона включала північно-західну Німеччину до Берліна. Це охоплювало понад половину населення країни і становило 46 % території Німеччини, порівняно із 22 % для СРСР.
Жодного пояснювального листа до пропозиції додано не було. Джордж Ф. Кеннан, тодішній член американської делегації в комісії, був обурений і відмовився виставляти пропозицію на обговорення. Інші члени американської делегації були не менш скептичними, але відчували, що їм не залишається іншого вибору, як представити її. Генерал Корнеліус У. Вікершем сказав розчарованому Кеннану: «Ми повинні боротися за це, мій хлопче, ми повинні боротися за це». «Як боротися, — відрізав Кеннан, — за те, що не має сенсу і чого ніхто не розуміє?» Кеннан і Вікершем вилетіли до Вашингтона, щоб дізнатися більше.
159