Коли Кеннан нарешті зустрівся з Рузвельтом щодо цього питання, президент розсміявся. «Та я це просто колись намалював на зворотному боці конверта», — сказав він. У своїх мемуарах Кеннан писав, що президент мав «неприйняття до всього, що могло заздалегідь накласти на нього зобов’язання або обмежити його свободу дій щодо повоєнного врегулювання в Європі». Йому «явно хотілося б, щоб такої комісії взагалі не існувало». Лише після втручання Кеннана було скасовано первісні вказівки для американської делегації та затверджено запропоновані британцями межі радянської окупаційної зони[161].
Саме на цьому етапі тривалих і складних переговорів у загальну картину втрутився французький чинник. Сталося це в Ялті. Рузвельт, який підтримав ідею окремої французької зони, щоб полегшити західним союзникам майбутню окупацію Німеччини, представив Сталінові ідею французької зони на їхній першій передконференційній зустрічі 4 лютого. Сталін запитав, чи «гадає президент, що Франція повинна мати зону окупації і з якої причини». Рузвельт визнав, що вважає це непоганою ідеєю. Не було ніяких підстав цього робити, зазначив він, «окрім як із ласки» до французів. Молотов заперечив, але Сталін погодився, що це питання можна обговорити на конференції.
Наступного дня Рузвельт поставив питання на порядок денний і зробив усе можливе, щоб досягнути позитивного рішення, стверджуючи, що американські війська не залишатимуться в Європі понад два роки. Це не було тільки переговорною позицією. Президент дійсно гадав, що Конгрес не погодиться на триваліше розміщення американських військ за кордоном. Це означало, що британцям потрібна буде французька допомога в окупованій Німеччині, інакше ситуація може вийти з-під контролю. Імовірно, це був найважливіший аргумент, який змінив позицію Сталіна. Невдовзі після втручання Рузвельта радянський лідер погодився створити окрему окупаційну зону для Франції «в межах британської та американської зон». Німеччина була занадто велика, щоб із нею можна було впоратися лише одній країні, навіть такій величезній, як СРСР. Виведення з Німеччини американців залишило б вакуум у центрі Європи, який необхідно було заповнити, і опція де Ґолля була кращою за нічого.
Союзницька контрольна комісія була іншим питанням, і тут Сталін не був готовий поступитися. Він прив’язав свою згоду на французьку зону окупації до спеціального застереження, що він не хотів би бачити Францію учасницею механізму контролю Німеччини. Черчилль побачив у сталінській поступці можливість і тиснув далі, применшуючи значення комісії. «Контрольна комісія буде надзвичайним органом за дорученням урядів, — сказав він. — Немає підстав боятися, що основна політика щодо Німеччини вироблятиметься комісією». Сталіна це не переконало. Йому вже доводилося мати справу із двома капіталістичними країнами, які іноді об’єднувалися проти нього, незважаючи на всі його зусилля налаштувати їх одна проти одної. Поява у грі Франції, аж ніяк не союзника СРСР, зробила б майбутні переговори ще складнішими.
Рузвельт вирішив, що настав час утрутитися, щоб примирити Сталіна та Черчилля. Гаррі Гопкінс передав йому записку, в якій пропонувалася стратегія порозуміння: «1. Франція зараз є членом Європейської консультативної комісії. Це єдина організація, яка зараз займається німецькими справами. 2. Пообіцяти зону. 3. Відкласти рішення про контрольну комісію». Рузвельт дотримався викладених у записці позицій. Він нагадав своїм колегам, що Європейська консультативна комісія включила Францію, і заявив, що «виступає за прийняття французького прохання про зону, але... погоджується з маршалом Сталіним, що Франція не повинна брати участь у механізмі контролю, інакше й інші країни вимагатимуть участі».
Черчилль, мабуть, розлютився, але прямо не заперечив. Натомість він заручився підтримкою Ідена. Тоді Молотов підтримав Сталіна. Найкраще, що Черчилль міг зробити в такій ситуації, — це направити питання адміністрації французької зони до комітету міністрів закордонних справ для обговорення[162].
161
Clemens,
162