Таким чином, дебати закінчилися ще одним компромісом, який виторгував Рузвельт. Його сила переговірника зростала, як і здатність впливати на Сталіна з питань, які радянський лідер вважав уторинними. Французька участь в окупації Німеччини, очевидно, належала до цієї категорії.
Після розв’язання питання з окупаційними зонами Сталін звернувся до Івана Майського, який сидів ліворуч, і сказав «досить недбало», як написав у своєму щоденнику заступник народного комісара із закордонних справ: «Звітуйте». Це заскочило Майського зненацька. Він вважав, що Сталін буде головним промовцем, а йому самому випаде брати участь в обговоренні питання. Він мав детальну пропозицію щодо німецьких репарацій у руках, але її остаточна версія не була затверджена ні Молотовим, ні Сталіним. Як і будь-який підлеглий Сталіна, Майський знав, що таке — не догодити маршалові. Сталін тільки-но висловив йому своє невдоволення без особливих підстав. Коли Майський з’явився на пленарному засіданні цього дня, Сталін запитав його з видимим роздратуванням: «Чому вас не було на першому засіданні?» Майський відповів, що на пленарне засідання попереднього дня його не запрошували. Сталін був невдоволений: «Вас не сповістили? Що ви маєте на увазі, вас не сповістили? Ви просто недисципліновані. Ви надто багато собі дозволяєте»[163].
Як і ціла низка членів сталінського керівництва, Майський не був етнічним росіянином. Він народився як Ян Ляховєцкі 1884 р. в етнічно польській родині, яка проживала в Російській імперії, і вступив до Російської соціал-демократичної робітничої партії 1903 р. Його «гріх» полягав у тому, що до революції він належав до неправильної фракції партії — меншовиків, які нерідко конфліктували з ленінськими більшовиками. Інший «недолік» Майського полягав у тому, що, на відміну від Сталіна та більшості його оточення, він здобув гарну освіту, отримавши ступінь з історії Московського університету. Він провів майже десять років до революції як політичний біженець у Західній Європі, де опанував англійську та французьку мови. Це були небезпечні навички у сталінському СРСР. Тисяча дев’ятсот п’ятдесят третього року Майського заарештувала сталінська таємна поліція за звинуваченням у шпигунстві. Після смерті диктатора його звинуватили у змові з «британським шпигуном» на ім’я Лаврентій Берія, якого, своєю чергою, заарештували у червні 1953 р. і розстріляли унаслідок Кремлівського перевороту. З Майського зняли всі звинувачення, і він, зрештою, вийшов на свободу тільки 1955 р. Йому пощастило вижити[164].
Майський розпочав кар’єру радянського дипломата 1922 р., із часом обійнявши посади радянського посла у Фінляндії, Японії та, нарешті, Великій Британії. Він ніс службу в Лондоні одинадцять років.
Після відкликання з Лондона восени 1943 р. Майський був призначений заступником наркома закордонних справ і в цій ролі відповідав за одну з комісій, яка займалася плануванням післявоєнного періоду. Оскільки репарації були сферою відповідальності Майського, його включення в ялтинську делегацію, могло б здаватися природним, але в реальності стало приємною несподіванкою. Майський не був близьким до Сталіна, а його доповіді Молотову часто проходили через іншого заступника, також етнічного поляка і колишнього меншовика Андрія Вишинського. Запрошення до Ялти прийшло після того, як Майський нагадав керівництву про своє існування, надіславши звіт про свою зустріч з Авереллом Гарріманом 20 січня 1945 р. Гарріман відвідав Майського, тому що, за його словами, Майський був «більш готовий обмінюватися попередніми поглядами, ніж будь-який інший член Міністерства закордонних справ СРСР».
Для Гаррімана Майський виявився золотою жилою інформації. Про майбутнє Німеччини він сказав, що її слід розбити, а Рейнську область і католицький південь зробити окремими державами, позбавленими важкої промисловості, щоб запобігти відродженню їхньої військової потужності. Репарації слід було виплачувати протягом десяти років у вигляді товарів та робочої сили. Він натякнув, що радянці планували депортувати мільйони німецьких робітників, переважно чоловіків, але також і жінок, до СРСР як примусових робітників. Першими в таких списках ішли дрібні злочинці, нацистські активісти та безробітні! Робота в СРСР мала стати як покаранням, так і формою соціальної реабілітації. Мемуари Майського, які щойно з’явились у друкованому вигляді, виринули в обговоренні, і Гарріман запропонував узяти примірник на Мальту, щоб вручити його президенту. Це здавалося гарною ідеєю, оскільки Майський не очікував, що поїде до Ялти. Наступного дня він відправив свої мемуари разом із припискою. «Звичайно, Ваша вчорашня пропозиція з цього питання прийнята, — писав він. — Bon voyage і удачі. Щиро Ваш, Іван Майський»[165].
163
«Из дневника И. М. Майского», у Ржешевский,
164
Ivan Maiskii,
165
“Memorandum of Conversation between Harriman and Maisky,” January 20, 1945, no. 176/6, January 17—20, 1945, Averell Harriman Papers; Maisky to Harriman, January 21, 1945, no. 176/7, January 21—27, 1945, Averell Harriman Papers.