Тепер настала черга Сталіна. По-перше, він хотів обмежити кількість країн, які мають право на отримання німецьких компенсацій. Він зазначив, що Франція мало сприяла зусиллям Альянсу у війні, забезпечивши меншу кількість дивізій, ніж Югославія чи Польща. Внесок у військові зусилля має стати визначальним фактором у встановленні розміру репарацій. Черчилль протестував. Він надавав перевагу соціалістичному принципу «кожному за його потребами, від кожного — за його можливостями». Сталін не хотів, щоб його перегравали на власному полі. «Кожному за його заслугами», — сказав він суворо. Одначе британський опір насторожив його. Пізно ввечері, у розмові зі своїми радниками, Сталін запропонував скоротити частку для радянської держави до 7 мільярдів доларів. Він хотів уникнути протистояння із союзниками й зацікавити їх у самій угоді. Майський сперечався з цим, але зазначив у своєму щоденнику: «Проте Сталін сказав своє слово, і з цим треба було рахуватися»[172].
На зустрічі «Великої трійки» згоди щодо суми так і не досягнули. Як і в багатьох інших питаннях, подальше обговорення мало перейти до міністрів закордонних справ. Але було узгоджено, що в Москві створять спеціальну комісію з репарацій. Якщо радянці вбачали в ній інструмент для отримання репарацій з окупаційних зон союзників, то британці та американці розглядали її як механізм стримування радянського апетиту до репарацій. Сталінська тактика наразі виявилася менш успішною. Якщо, як стверджують деякі вчені, Сталін хотів подати свою позицію щодо розчленування як поступку членам Альянсу й натомість вимагати згоду на величезні виплати репарацій, він явно зазнав невдачі. Оскільки рішення щодо репарацій було відкладено, здобутки Сталіна за 5 лютого були досить скромними. Він переконав союзників додати слово «розчленування» до формули німецької капітуляції, але погодився на зону окупації для французів, хоч і не хотів, щоб Франція відновила великодержавний статус[173].
Радянські історики пізніше не шкодували сил, щоб приховати сліди невдалих ініціатив Сталіна в перші дні Ялтинської конференції. Радянські редактори коригували видання протоколу конференції у двох основних питаннях: вони видалили кілька зауважень та ремарок Сталіна з обговорення розчленування Німеччини та з дебатів навколо зони окупації та участі Франції. У 1960-х рр., коли радянські протоколи було вперше опубліковано, радянське керівництво намагалося звинуватити Захід у роз’єднанні Німеччини та експлуатувати антиамериканські тенденції у зовнішній політиці Франції на свою користь. За таких обставин Москва не хотіла, щоб її розглядали, навіть у ретроспективі, — як потугу, що вимагала поділу Німеччини та протистояла відродженню сильної французької держави. Радянці мали детальні записи, але вони «коригували» їх відповідно до власних потреб[174].
Частина III
Новий світовий порядок
[Кримська конференція] покликана покласти край системі односторонніх дій, закритим союзам, сферам впливу, балансу сил та всім іншим заходам, до яких зверталися століттями з незмінно провальним результатом.
Розділ 9
Рада Безпеки
Шостого лютого, у вівторок, Сара Олівер узялася писати листа матері. Вона описала палац Воронцова, а тоді повернулася до епізоду, який справив на неї того дня сильне враження. «Стоячи на терасі з видом на море, — писала вона, — ми побачили дивовижне видовище. Великий косяк риби було атаковано з повітря і з моря. З моря нападала зграя дельфінів, із повітря — сотні чайок, а бідолашні дурні риби лишень збивалися тісніше, поки майже 3 години тривав масовий забій». Сара сказала фельдмаршалові Гарольду Алекзандеру, який її супроводжував, що «риби вчиняли по-ідіотськи, не розпливаючись у різні боки», на що він відповів: «Так набагато краще, їм варто триматися разом».
Батько Сари поділяв її точку зору. Унаслідок свого строкатого політичного досвіду Вінстон Черчилль не надто вірив у переваги колективної дії. Того ранку його турбувала неуникненність, як він вважав, майбутньої війни. «Наступна війна буде ідеологічною», — сказав він лікареві, снідаючи в ліжку у власному покої. Не погодившись зі Сталіним практично у жодному сутнісному питанні напередодні, прем’єр-міністр удивлявся в майбутні відносини між комуністичним Сходом та капіталістичним Заходом без оптимізму[175].
173
David Reynolds,
174
Geoffrey Roberts, “Stalin at the Teheran, Yalta and Potsdam Conferences,”