Американська пропозиція, подана Пасвольським у Думбартон-Оксі, передбачала, що всі постійні члени Ради Безпеки повинні утриматися від голосування і, таким чином, від здійснення права вето, у більшості питань, що безпосередньо зачіпали б їхні країни. І британці, і радянці заперечували. Коли Черчилль поінформував Рузвельта про своє занепокоєння перед жовтневою поїздкою до Москви, президент закликав його не згадувати про свої перестороги в розмові зі Сталіним. Черчилль пообіцяв дослухатися, але не дотримав слова в першу ж годину зустрічі зі Сталіним. У грудні Рузвельт запропонував компромісну формулу, за якою члени Ради Безпеки мали право вето щодо всіх рішень, які стосувалися їхніх країн, за винятком процедурних питань або рекомендацій щодо мирного врегулювання конфліктів. Американці побоювалися, що якщо меншим націям не буде надано право висувати свої претензії до великих держав у Організації Об’єднаних Націй і принаймні розпочинати обговорення заходів, які варто вжити для врегулювання конфліктів мирним шляхом, то організація не матиме ніякого майбутнього. Утім, Сталін залишався незворушним, так само як і Черчилль[179].
Двадцять сьомого грудня 1944 р. Сталін виклав формальне обґрунтування своїх заперечень у листі до Рузвельта. Він стверджував, що «спроба завадити на певному етапі участі в голосуванні одному чи декільком постійним членам Ради… може мати фатальні наслідки для збереження міжнародної безпеки. Така ситуація суперечить принципу згоди та одностайності рішень чотирьох провідних держав і може призвести до того, що одні великі держави протистоятимуть іншим, а це може підірвати справу загальної безпеки». Сталін убачав гарантію майбутнього миру у принципі одностайності, який у кінцевому підсумку мав принести користь і меншим державам, і великим потугам.
Наступного дня Гарріман відправив до Вашингтона лист, у якому пропонував глибший аналіз позиції Сталіна. Він нагадав президенту про гіркий досвід Радянського Союзу в міжвоєнні роки, коли «держави світу були ворожими або підозрілими щодо країни та її цілей». І він зазначив, що радянське бачення ролі організації з підтримання миру було більш обмеженим. На противагу Черчиллю та Рузвельту, котрі вважали, що її мета полягатиме в посередництві під час майбутніх конфліктів, Сталін хотів, щоб вона лише унеможливлювала майбутню агресію, але не довіряв іншим державам і не передбачав, що вони зможуть розв’язувати суперечки після того, як насилля вже спалахнуло.
«Вони вважають, що правила гри укладено не на їхню користь», — написав Гарріман. І в цьому Сталін не помилився. І Сполучені Штати, і Британія очікували, що матимуть прихованих союзників у Раді Безпеки. Британці наполягали, щоб місце в Раді Безпеки отримала Франція, а американці — Китай, хоч він був окупований та внутрішньо розділений. Вони також хотіли додати до ексклюзивного клубу великих держав Бразилію. Сталін мав підстави не довіряти намірам американського президента. Гарріман вважав, що єдиний спосіб змінити позицію СРСР полягає в тому, щоб Сполучені Штати та Британія «зайняли тверду й непохитну позицію» і шукали підтримки менших держав[180].
На Мальті Стеттініус переконав Ідена підтримати американську пропозицію, але Черчилль на це не приставав. Із виразною можливістю приєднання Франції до Ради Безпеки та ймовірною перспективою приєднання до Генеральної Асамблеї британських домініонів Канади, Індії, Австралії та Нової Зеландії, Черчилль усіляко підтримував права менших держав, але боявся, що якщо британці не будуть захищені правом вето, то менші держави, за сприяння Сполучених Штатів, зможуть позбавити Лондон його колоніальних володінь. Він приїхав до Ялти, не визначившись із тим, яку позицію слід зайняти щодо процедури голосування в Раді Безпеки. Його уряд повідомив Вашингтон у січні, що підтримує компромісну пропозицію президента, але все ще сумнівається в деяких її положеннях.
180
Memorandum of Conversation, Harriman and Dekanozov, December 25, 1944, no. 175, Averell Harriman Papers; Paraphrase of embassy’s telegram, December 28, 1944, no. 176, December 28—31, 1944, Averell Harriman Papers; cf.