Восьмого січня у Білому домі Стеттініус сказав президентові, що питання права вето для постійних членів Ради Безпеки ООН має бути вирішене на засіданні «Великої трійки». «Інакше, — сказав він, — конференція Організації Об’єднаних Націй може бути відкладена на довгий час із подальшою втратою інтересу та потенційним наростанням спротиву». Президент прагнув уникнути затримок і сказав, що наполягатиме на прийнятті рішення у Ялті. Проте він також почав замислюватися, чи не зашкодить підтримувана ним пропозиція інтересам Сполучених Штатів. Президент визнав, що він досі ще переймається тим, що може статись у разі застосування американської формули, якщо виникне конфлікт між Сполученими Штатами та Мексикою. Зважаючи на заперечення Сталіна, він був готовий шукати іншу формулу, яка б задовольнила радянців. Присутній на зустрічі Лео Пасвольський запевнив Рузвельта, що ні радянці, ні американці не мали підстав непокоїтися про захист своїх інтересів за умовами застосування американської формули. «Ми утримуватимемося від голосування лише в таких рішеннях, які стосуватимуться розслідування суперечок, заклику сторін до мирного врегулювання та рекомендацій щодо методів та процедур урегулювання, — сказав Пасвольський президентові. — Жодного рішення щодо дій не можна буде ухвалити без нашого позитивного голосування». Рузвельта це не переконало. Надалі він поцікавився процедурою прийняття рішення Радою Безпеки у разі можливих розбіжностей між США та Мексикою щодо нафти й отримав запевнення, що американські інтереси буде захищено. Пасвольський запевнив його, що Рада Безпеки ООН не зможе вжити заходів проти Сполучених Штатів без американської згоди[181].
У Ялті першим питання про великодержавні прерогативи поставив Сталін. «Було б сміхотворним вважати, — заявив він під час обіду, що відбувся в день відкриття конференції в резиденції Рузвельта, — що Албанія матиме таке ж право голосу, як і три великі держави, які перемогли у війні». Згідно з американською стенограмою, далі він стверджував, що «деякі звільнені країни, схоже, вірять у те, що великі держави були змушені пролити кров, щоб їх звільнити, і тепер вони звинувачують ці великі держави у недотриманні прав цих малих».
Коли Сталін говорив про великі держави, то мав на увазі «Велику трійку», а не постійних членів Ради Безпеки ООН, де він міг зіштовхнутися зі спротивом не лише з боку Сполучених Штатів та Британії, але і Франції та Китаю, тобто опинитися в ситуації одного проти чотирьох. Визначаючи роль, яку мали відігравати великі держави, Сталін використовував критерій військової сили: три найбільші держави зробили найвагоміший внесок у поразку ворога, а багато дрібніших держав отримали зиск із їхніх жертв. Президент, здається, погоджувався: «Відповідальність великих держав була більшою і... мир повинен бути написаний трьома державами, представленими за столом».
Черчилль уважав інакше. Для нього питання полягало не в «малих державах, які нав’язуватимуть свою волю великим державам, але в тому, що великі держави світу мають довести свою моральну відповідальність та лідерство, і здійснювати владу з поміркованістю і великою повагою до прав менших держав». Прем’єр-міністр перефразував рядок із шекспірівського «Тита Андроніка»: «Орел повинен дати малим пташкам співати, не переймаючись, чому вони співають» (в оригіналі Тамора, дружина римського імператора Сатурніна, каже чоловікові, який боявся повстання власних громадян: «Орел дає малим пташкам співати, До їхніх намірів цілком байдужий; Він, як захоче, тінню крил майне; І вмить припинить всяке щебетання»[182]).
Як не дивно, попри суперечку зі Сталіним, Черчилля більше влаштовував радянський підхід. Після вечері він поділився своїми думками з Іденом, спровокувавши різку відповідь міністра закордонних справ. Щойно завершивши переговори зі Стеттініусом на Мальті, Іден стверджував, що згода на пропозицію Сталіна ніяк не заохотить менші держави до вступу до міжнародної організації і буде погано сприйняте у самій Британії. Він навіть погрожував поставити це питання на голосування в Палаті громад. Черчилль тоді звернувся до Чарльза Болена, експерта з питань Росії з Державного департаменту, який провів його до дверей. «Буркочучи у своєму звичному стилі», він визнав, що не встиг уважно прочитати американську пропозицію, і запитав, чи зможе Болен пояснити її головну ідею.
182
Переклад Б. Тена та В. Гуменюка. Вільям Шекспір. Зібрання творів у 6 томах. Том 1. К.: Дніпро, 1986. — 536 с.