«Після гарної вечері, доповненої звичними узливаннями, — писав Болен у своїх мемуарах, — я набрався сміливості і сказав Прем’єр-міністру, що наша компромісна пропозиція нагадала мені історію власника південних плантацій, який запитав одного з негрів, чи сподобався йому подарований на Різдво віскі. Коли негр відповів, що віскі був ідеальним, господар запитав, що той мав на увазі. Негр відповів, що, якби віскі був кращим, господар його не подарував би, а якби хоч трохи гіршим, то він не зміг би його випити». «Негр» Болена символізував менші держави, а «віскі» — американську пропозицію щодо їхньої участі в ООН з явно обмеженими правами[183].
Шостого лютого Рузвельт визначив свою мету: прийняття рішення по процедурі голосування у Раді безпеки ООН. Він і його радники вважали, що без прийняття запропонованої ним формули Організації Об’єднаних Націй не буде. Утім, президент ішов на одну з найважливіших у його розумінні зустрічей конференції, не заручившись підтримкою свого найбільш проблемного партнера, СРСР. Надавши часткову підтримку Сталіну у справі розчленування Німеччини, репарацій та участі Франції в союзницькій контрольній комісії, яка мала відповідати за окуповану Німеччину, він мав підстави сподіватися на певну взаємність із боку радянського лідера. Однак чи поступився б Сталін у питанні, яке мало найбільше значення для президента, було не зрозуміло.
Іншою проблемою стало погіршення здоров’я Рузвельта. Було щонайменше шість різних категорій питань, щодо яких мала голосувати Рада Безпеки. Чи зможе президент представити їх усеохопно й водночас просто? Декого долали сумніви. «Він був гнівливим і легко дратувався, якщо мусив довго концентрувати увагу, — написав лорд Моран у своїх мемуарах, цитуючи лист від доктора Роджера Лі, президента Американського колегіуму лікарів. — Якщо порушувалося питання, яке вимагало роздумів, він змінював тему». Передбачити результат дебатів було важко[184].
Пленарне засідання 6 лютого розпочалося о 16:00 із фотосесії. Делегації розсілися за столом переговорів. Президент керував процесом. Він надягнув свій звичний піджак і краватку, тоді як Сталін убрався в маршальську уніформу, а Черчилль з’явився в одязі полковника. Найвищим рангом, якого досяг прем’єр-міністр на активній військовій службі, був підполковник, але 1941 р. він став почесним полковником гусарів і пишався цією відзнакою. За президентом стали ті, кого й варто було очікувати: Стеттініус (праворуч) і Гаррі Гопкінс, Г. Фріман Меттьюз, голова Відділу європейських справ Державного департаменту США, а також експерт Державного департаменту ООН Алджер Гісс. Тоді фотографів попросили покинути приміщення: настав час перейти до справ[185].
Першою на порядку денному була доповідь міністрів закордонних справ із питань, які їм доручили напередодні. Стеттініус, який головував на нараді міністрів того дня, зробив коротку презентацію, і зрештою Рузвельт дістав змогу звернутися до теми дня — голосування в ООН. Однак Черчилль хотів поговорити про Францію. Прем’єр-міністр указав на важливе значення Франції у світлі заяви Рузвельта, що американські війська не залишаться в Європі надовго. Він сказав, що Англії потрібна сильна французька армія, щоб тримати Німеччину під контролем. Рузвельт тоді пішов на хитрість. Американська громадська думка, за його словами, готова підтримати створення всесвітньої організації з дотримання миру і, за умови її створення, цілком може підтримати численніший американський контингент у Європі. Оскільки як британці, так і радянці були зацікавлені в довгостроковій американській військовій присутності в Німеччині, це був хороший спосіб змінити предмет розмови на Організацію Об’єднаних Націй.
Рузвельт тут же запропонував перейти до розгляду американської пропозиції щодо процедури голосування в Раді Безпеки ООН. Ні Сталін, ні Черчилль не заперечували. Відзначивши, що питання права голосу є головним для майбутнього Організації Об’єднаних Націй, він пов’язав його з головною метою, яка привела «Велику трійку» до Ялти — забезпечення стабільного миру у світі. «Усі народи світу», сказав він, згідно з американським записом, поділяють «загальне бажання побачити усунення війни щонайменше на п’ятдесят років». Він, продовжував президент, «був не настільки оптимістичним, щоб повірити у вічний мир, але вірив, що п’ятдесят років миру були здійсненними і можливими».