Черчилль, безумовно, радісно сприйняв ці слова. Вони також мали сподобатись і Сталіну, котрий переймався небезпекою нової війни. За підрахунками Івана Майського, радянці потребували 10 років, щоб відновитися після війни. Сталін прагнув досягнути врегулювання, котре б забезпечило від двадцяти до п’ятдесяти років миру, і дало Радянському Союзу час стати наймогутнішою державою Європи та Азії, а континентальній Європі — прийняти соціалізм. Таким чином, кожен з учасників «Великої трійки» з власних причин вважав прийнятним і необхідним п’ятдесятирічний мир[186].
Тоді настала черга Стеттініуса. Державний секретар зачитав американську пропозицію щодо процедури голосування та роз’яснив її основні положення. Уряд США визнавав особливу роль великих держав у підтриманні миру і таким чином відстоював принцип одностайності в Раді Безпеки щодо всіх рішень, які стосуватимуться військових чи економічних заходів. Це означало, що постійні члени матимуть можливість використовувати право вето, щоб запобігти будь-яким діям проти себе чи своїх союзників. Однак принцип одностайності не поширюватиметься на заходи, спрямовані на мирне врегулювання конфліктів. Це дало б змогу вільно обговорювати в Раді Безпеки скарги супроти будь-якого з її постійних членів, але блокувало б будь-яке рішення, спрямоване проти одного із її членів. «Ми вважаємо, що якщо не дозволити в Раді таку свободу дискусії, то це істотно загрожуватиме створенню світової організації, якого ми всі так щиро прагнемо, щоб урятувати світ від трагедії нової війни», — сказав Стеттініус, намагаючись уразити аудиторію серйозністю ситуації. Він ретельно попрацював. Чарльз Болен вважав його презентацію найкращою на конференції. Проте це був довгий і виснажливий виклад, який заглиблювався в найменші дрібниці.
Рузвельт попросив Стеттініуса пояснити, як американська пропозиція вплине на прийняття рішень у Раді Безпеки. Державний секретар виголосив ще один тривалий екскурс, який додатково подовжив обов’язковий синхронний переклад. Щоб прояснити свою позицію, американці роздали меморандум із переліком основних позицій. Згідно з меморандумом, первинна пропозиція була змінена, щоб урахувати позиції Сталіна та Черчилля. Це створило непередбачувану проблему, оскільки вічно підозріливий Сталін хотів знати, які зміни було зроблено. Стеттініус зробив усе можливе, щоб пояснити, що зміни були малозначущими. Тоді заплуталися перекладачі, посиливши загальний дискомфорт. Стеттініус пізніше пригадував інцидент як «неприємний момент, коли росіяни подумали, що ми намагаємося щось протягнути».
Андрій Громико, найкраще з-поміж усіх членів радянської делегації ознайомлений із документом, прийшов на допомогу, переконуючи Сталіна, що зміни були несуттєвими. Але й у нього були проблеми. Під час перерви він приватно заявив Алджеру Гіссу, що навіть він не розуміє повністю посилань на статут Організації Об’єднаних Націй і йому було складно пояснити їх своїм зверхникам. Сприятливий момент було втрачено. Молотов зазначив, що радянській делегації потрібно більше часу для вивчення редакційних змін, унесених до американської пропозиції. Він запропонував продовжити обговорення наступного дня. З’ясувалося, що презентація, на яку Рузвельт так сильно розраховував, над якою Стеттініус тривалий час працював і яку Болен уважав такою досконалою, не змогла досягти бажаного результату[187].
Допомога раптово прийшла, звідки не очікували. Черчилль, який не виказував інтересу до теми, раптом вступив у обговорення на боці президента. Після приватного обіду з Рузвельтом він скористався гостинністю останнього й подрімав в одному з номерів Лівадійського палацу. Тепер він, здавалося, перебував у повній бойовій готовності. Його рішення взяти участь в обговоренні було цілковито несподіваним не тільки для американців, але і для його власної делегації. «Мені стало страшно, що може сказати прем’єр-міністр, — писав Алек Кадоґан своїй дружині, — він на цьому геть не знається, завжди відмовлявся розглядати це, а тут занурюється в дебати!» Черчилль сказав, що має сумніви щодо первинної формули голосування, яку розглядали у Думбартон-Оксі, але після вивчення нової пропозиції президента він дійшов висновку, що вона адекватно захищає інтереси Сполученого Королівства. Мир справді залежатиме від великих держав, але було б несправедливо не дозволяти меншим державам висловлювати свої занепокоєння. «Якби такого положення не було, то могло б виникнути враження, що три великі держави прагнуть керувати світом, тоді як їхнім бажанням є служити світові та вберегти його від повторення страшних жахів, які спіткали маси громадян», — сказав він, згідно із британським записом. Кадоґану відлягло: прем’єр-міністр дотримувався лінії, яку взяло Міністерство закордонних справ, і робив це максимально ефективно. «Спочатку він заминався, але досить добре впорався», — повідомив своїй дружині завжди критичний постійний секретар[188].
186
187
188