Як це часто траплялося з радянською зовнішньою політикою під час війни, Сталін ховався за спину свого комісара із закордонних справ. Очільник югославських комуністів Мілован Джилас, який неодноразово зустрічався і з Молотовим, і зі Сталіним, писав, що «у випадку Молотова не можна було відстежити не тільки хід його думки, а й джерело їх виникнення. Так само і його внутрішній світ залишався закритим і незбагненним… Молотов завжди поводився однаково, без натяку на бодай якесь розмаїття, незалежно від того, про кого чи про що йшлося». Джиласу, вочевидь, був більше до вподоби Сталін, який «мав жвавий, майже невтомний темперамент». Те саме стосувалось і західних дипломатів, яким частіше вдавалося почути відповідь, на яку вони сподівалися, від Сталіна, ніж від Молотова.
Однак це було тільки улюбленою грою Сталіна. Радянський лідер вважав за краще казати «ні» вустами свого головного радника із зовнішньої політики, а гарні новини озвучувати самостійно. Телеграми, які Молотов відправляв Сталіну, перебуваючи за кордоном, недвозначно свідчили, хто керував радянською зовнішньою політикою. Перекладач Молотова Валентин Бережков вважав, що його начальник мав більшу свободу дій, ніж будь-який інший комісар із закордонних справ часів Сталіна, але попри все він перебував під повним контролем очільника. «Я часто мав нагоду спостерігати, — писав Бережков у мемуарах, — як нервував Молотов, коли якась його пропозиція не зустрічала схвалення Сталіна. Він був похмурим і дратівливим протягом кількох днів»[198].
Поділ Східної Європи на «сфери впливу» між Німеччиною та СРСР був особливим випадком. Безумовно, творення сфер впливу великими державами, що домінували над своїми слабшими сусідами, було добре знаною практикою європейської та світової дипломатії ХІХ — початку ХХ століття, але в пакті Молотова-Ріббентропа це поняття вживалося на позначення того, що в кінцевому підсумку стало зонами окупації. Жодну зі сторін не цікавила робота з місцевими урядами: вони хотіли самостійно окупувати ці території. Німці взяли на себе ініціативу, коли напали на Польщу за тиждень після підписання пакту Молотова-Ріббентропа. Радянці наслідували цей приклад, захопивши спочатку східну Польщу, а потім, коли падіння Парижа позначило зміну європейського балансу влади на користь Німеччини, окупувавши країни у своїй сфері впливу: влітку 1940 р. три балтійські країни — Естонію, Латвію та Литву, а відтак Бессарабію (Молдавію) та Північну Буковину, які до цього часу належали Румунії.
Єдиною незалежною державою в радянській сфері залишалася Фінляндія, просто тому, що вона чинила опір. Фінляндія вийшла із Зимової війни 1939—1940 рр. зі зменшеною територією, поруйнована, однак суверенна, і була готова далі боротися за своє існування з червоним гігантом на півдні. Радянські втрати були величезними. Сталін засвоїв цей урок і після війни не намагався впровадити у Фінляндії соціалізм. Гітлер убачав у результатах Зимової війни доказ того, що СРСР був колосом на глиняних ногах. Він більше не укладав зі Сталіним жодних угод, настільки вигідних для Радянського Союзу, як пакт Молотова-Ріббентропа.
Молотов міг відчути новий настрій у Берліні під час короткої поїздки до німецької столиці в листопаді 1940 р. Головною метою його візиту було оскаржити порушення німцями пакту про ненапад. Сталін був засмучений присутністю німецьких військ у Фінляндії, яку пакт відводив радянській зоні впливу, а також укладанням у серпні 1940 р. німецько-румунського договору, щодо якого з СРСР не консультувалися. Радянці хотіли, щоб німці відступили з Фінляндії, і закликали їх відкликати свій підпис під договором про взаємну допомогу з Румунією.
Сталін також поклав око на Чорноморські протоки, предмет багатовікової одержимості російської зовнішньої політики. Можливо, у Лондоні та Парижі вважали «східне питання», як зазвичай називали європейську дипломатичну суперечку про розподіл османських володінь, в основному вирішеним, але Росія так і не отримала того, чого найбільше хотіла від занепалої імперії — проток. Не маючи контролю над Босфором і Дарданеллами, радянці не могли почуватися цілком убезпеченими в Чорному морі, а їхній південний флот завжди можна було відрізати від Середземного моря. Поділивши з Німеччиною Східну Європу, Сталін був готовий узяти участь у поділі Південно-Східної Європи. Він прагнув створити радянські військові бази поблизу проток і (оскільки Румунія перебувала в німецькому таборі) втягнути Болгарію в радянську сферу впливу.
198
Djilas,