Розділ 11
Розподіл Балкан
«Більше не буде потреби у сферах впливу, альянсах, балансі сил або якихось окремих союзах, за допомогою яких у нещасливому минулому країни прагнули гарантувати свою безпеку або просувати власні інтереси», — оптимістично писав Корделл Голл у своєму звіті про Московську конференцію міністрів закордонних справ, яка відбулася напередодні тегеранської зустрічі «Великої трійки». Заяву Голла цитувала стаття «Американська політика щодо сфер впливу», включена у підготовлений до Ялтинської конференції інформаційний бюлетень Державного департаменту. Подібні формулювання траплялися й у звіті Рузвельта перед Конгресом щодо результатів Ялтинської конференції. Вони були класичним прикладом вільсоніанського ідеалізму — сумішшю добрих намірів і видавання бажаного за дійсне.
Очільники Сполучених Штатів увійшли у двадцяте століття, як і лідери будь-якої іншої великої держави, із твердою вірою у принцип балансу сил та поділ світу на сфери впливу. Доктрина Монро, яка проголошувала перевагу інтересів США в Латинській Америці, слугувала символом віри зовнішньої політики США. Президента Теодора Рузвельта, переконаного прихильника сфер впливу та балансу сил, наприклад, анітрохи не стривожила японська окупація Кореї 1908 р.: оскільки Корея була занадто слабкою, щоб оборонити себе, жоден закон або угода не могли захистити її від могутнішого сусіда.
Усе це змінилося в часи президентства Вудро Вільсона, який в останні роки Великої війни став потужним речником повсюдного розчарування старими принципами міжнародної політики, на які назагал покладали відповідальність за початок конфлікту. Вільсонівські принципи знову взяли гору, коли Корделл Голл переміг Самнера Веллза у дискусії щодо світової організації миру. До осені 1943 р. вільсоніанське бачення нового світового порядку, позбавленого сфер упливу, запанувало в американському мисленні щодо міжнародних справ. Однак треба було знайти спосіб переконати решту світу, передусім американських партнерів по Великому альянсу, що сфери впливу слід викинути на смітник історії.
Одна із записок Державного департаменту у підготовленому для президента інформаційному пакеті Ялтинської конференції недвозначно свідчила, що, поки Сполучені Штати активно працювали над проектом світової організації безпеки, їхні союзники займалися поділом Європи. «Розвиток подій протягом останніх місяців, — писали автори записки, — вказує на те, що британський та радянський уряди фактично працюють за такою схемою [розподілу сфер впливу], про що свідчить радянська стриманість у Греції, а також командна робота в Югославії, де британці, здається, відчувають, що обставини складаються не на їхню користь. В Албанії, наскільки нам відомо, ніяких домовленостей не було, тож британці намагалися трохи випередити росіян. В Угорщині військові позиції росіян забезпечили радянському уряду перевагу, яку британці змушені були прийняти. Отримавши лише доволі нестійке «лідерство» у Греції, британці цілком могли відчути, що ця схема не розділяє сфери впливу справедливо та не захищає британські позиції в Середземному морі»[208].
Дванадцятого січня 1945 р. Максим Литвинов та Іван Майський відвідали прийом в американському посольстві, де переглянули американський блокбастер «Сестра його дворецького» з Діною Дурбін у головній ролі. Господиня прийому, Кетлін Гарріман, згодом розповідала одному другові, що три виконані Дурбін пісні російською «зірвали бурхливі оплески, хоч із вимови багато сміялися». «І Литвинов, і Майський, — продовжувала вона, — сиділи поруч зі мною і плакали (або принаймні шморгали) на сентиментальних епізодах, і це мені видалося доволі милим»[209].
Двоє чоловіків, які шморгали поруч із Кетлін Гарріман, були одними з ідеологів нової радянської зовнішньої політики. Навесні 1943 р., коли Сталін вирішив узяти відносини із західними союзниками під особистий контроль, він призначив молодих та недосвідчених дипломатів Андрія Громика та Федора Гусєва послами у Вашингтоні й Лондоні відповідно, а Максима Литвинова та Івана Майського, які обіймали посади у столицях союзників на першому етапі війни, повернув до Москви, поклавши на них керівництво двома комісіями, що відповідали за радянське повоєнне планування. Вони написали десятки доповідних записок на теми, що не обмежувалися розподілом Німеччини чи німецькими репараціями, але також формулювали радянські стратегічні інтереси та цілі у Європі та за її межами.
Перемоги у Сталінграді та Курську, а також Тегеранська конференція, яка відзначилася фактичним визнанням кордонів 1941 р., спонукали радянських стратегів оптимістично розглядати свої геополітичні перспективи. Після Тегерана радянські амбіції у Європі стали очевидними для американських оглядачів. У грудні 1943 р. стаття «Несанітарний кордон?» у журналі Time озвучила побоювання вашингтонських політиків: «Таким чином, Росія знову ствердила свою рішучість заблокувати відродження старої ідеї санітарного кордону з недружніх буферних держав між Росією і Заходом. Західні державні діячі повинні непокоїтися, чи не збирається Росія унеможливити його шляхом створення власного “несанітарного” кордону із країн Центральної та Східної Європи»[210].
209
Kathleen Harriman to Mary, Moscow, January 13, 1945, no. 176/5, January 11—16, 1945, Averell Harriman Papers.