Дев’ятого жовтня 1944 р. Сталін та Черчилль у супроводі лише міністрів закордонних справ та перекладачів зустрілись у кремлівському кабінеті Сталіна, щоб обговорити та узгодити свої геополітичні амбіції на Балканах. «Американці були б шоковані, якби почули, наскільки прямолінійно він [прем’єр-міністр] виклав свою пропозицію», — казав Черчилль Сталіну відповідно до запису у британському протоколі. І хоч невдовзі цей пасаж вилучили з офіційного британського транскрипту, те, що він існував, цілком підтверджує радянський протокол. Ішлося про пропозицію розділити Балкани на сфери впливу, свідомо зроблену за спиною одного із членів антигітлерівської коаліції. «Що стосується Великої Британії та Росії, то чи влаштувало б вас отримати дев’яносто відсотків впливу в Румунії, щоб у нас було дев’яносто відсотків впливу у Греції, та поділити п’ятдесят на п’ятдесят вплив у Югославії?» — напише пізніше Черчилль, згадуючи свої слова в розмові зі Сталіним. Незважаючи на наполягання Рузвельта, Аверелла Гаррімана на зустріч не запросили. Ініціатива виходила від британців: Сталін лише на неї погодився[213].
Британія була старою імперською потугою, і протягом багатьох поколінь її лідери розглядали сфери впливу як найприродніший спосіб організації світу та забезпечення британських інтересів за кордоном. Тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року Невілл Чемберлен не тільки дозволив Гітлеру отримати територіальні надбання в Європі, а й був готовий дати Німеччині сферу впливу в Африці. Підхід таким і зостався, коли Черчилль замінив Чемберлена на чолі британського уряду, але тісні відносини зі Сполученими Штатами, які плекав Черчилль, змусили змінити мову, яку британці використовували за кордоном. Восени 1943 р. вони здивували радянців, запропонувавши спільну декларацію про відмову від сфер впливу як інструменту зовнішньої політики. Британці явно не хотіли, щоб Радянський Союз мав таку сферу у Східній Європі, але, як і їхні радянські колеги, навряд чи вважали цей принцип неправильним.
Навесні 1944 р., коли Червона армія наближалася до довоєнних радянських кордонів, а комуністичні партії та їхні партизанські сили закріпилися в Югославії, Греції та Італії, час на укладання угоди з радянцями швидко збігав. Усі три країни виходили на північне Середземномор’я, яке було стратегічно важливим регіоном для Британської імперії, і у всіх трьох існували сильні комуністичні партії, які під час війни набули впливу й чисельності. Їхні зазіхання на владу суперечили британським планам про долю регіону. Черчилль вважав, що зможе розв’язати проблему через узаємодію безпосередньо з Москвою. Четвертого травня 1944 р. він написав Ідену: «Очевидно, ми наближаємось до вирішальної сутички з росіянами щодо їхніх комуністичних інтриг в Італії, Югославії та Греції». За два тижні Іден викликав радянського посла в Лондоні Федора Гусєва обговорити ініціативу прем’єр-міністра: в обмін на те, що британці дадуть радянцям свободу дій у Румунії, Лондон отримає свободу дій у Греції, запропонував Іден.
Британія була гостро зацікавлена в контролі над Грецією: у листі до британського посла у Вашингтоні лорда Галіфакса Черчилль говорив про Грецію як про давнього союзника Британії, «за якого ми пожертвували 40 000 солдатів 1941 р.». Це було посиланням на участь Великої Британії в захисті Греції від німецького вторгнення, який закінчився невдачею і був нищівно розкритикований у парламенті. Стратегічно розташована в Середземному морі, Греція була ключем до контролю над життєво важливими для Британської імперії транспортними шляхами. Якщо Британія серйозно прагнула утримати владу над Індією, вона мусила завадити іншим державам узяти під контроль Грецію чи будь-яку іншу середземноморську країну. Румунське узбережжя розташовувалося на Чорному, а не на Середземному морі, тож було для британців утратою лише на папері. Черчилль вважав, що радянці захоплять Румунію і встановлять свою владу незалежно від британської позиції.
213
Ржешевский,