Одинадцятого січня 1945 р., у рамках підготовки до Ялтинської конференції, Литвинов надіслав Молотову і Вишинському другу записку, яка повторювала основні положення його попередньої записки від листопада 1944 р. й опублікованої того ж року статті у «Війні і робітничому класі». Він стверджував, що в ідеалі радянська «сфера безпеки» включатиме Фінляндію, Норвегію, Швецію, Польщу, Угорщину, Чехословаччину, Румунію, Югославію, Болгарію та Туреччину. Литвинов очікував, що британці протистоятимуть включенню Югославії та Туреччини до радянської сфери. Він також вважав, що було б нерозумно обговорювати «сфери безпеки» з американцями, враховуючи негативне ставлення американських ЗМІ до цієї ідеї. «Особисто Рузвельт, як реаліст, — писав Литвинов, — можливо, усвідомлює неминучість сфер, зон і блоків, що виникають у Європі, але з огляду на громадську думку він не наважиться дати свою згоду в будь-якій формі»[222].
Як і пакт Молотова-Ріббентропа 1939 р., план Литвинова був пропозицією формально розділити Європу на дві частини, незалежно від волі держав, про які йшла мова і які довелося б примушувати силою в разі укладення угоди. Це був щонайменше дуже амбітний план, але він передбачав і певні обмеження, оскільки Литвинов не прагнув домінувати в Південній Європі. Радянці хотіли контролювати протоки, щоб перетворити Чорне море на внутрішнє озеро, а не для того, щоб панувати над Середземномор’ям. Греція посідала особливе місце в російській імперській уяві, з огляду на її православну спадщину та грецький проект імператриці Катерини II, яка мала на меті поширити російську імперську владу на Середземне море. Однак у ХХ столітті Греція ніколи не очолювала перелік російських та радянських геополітичних цілей. Ситуація щодо Румунії та Болгарії, котрі пропонували суходільний доступ до проток, була протилежною.
Молотов і Сталін послухали порад Литвинова й не докладали зусиль, щоб винести питання сфер впливу на порядок денний Ялтинської конференції. Хоч у Ялті було досить багато дискусій про Югославію і Туреччину, сфери впливу ніколи не обговорювалися відкрито. Американська делегація в Ялті не вважала б таку тему дискусії прийнятною. Єдиний американський посадовець, який був прихильним до ідеї поділу сфери впливів, Джордж Кеннан, перебував у Москві, оскільки Гарріман довірив йому ведення щоденних справ американського посольства за відсутності посла. На цей час він зміцнився у своєму переконанні, що радянці були налаштовані контролювати сферу впливу у Східній Європі. Він також дійшов висновку, що в інтересах Америки було погодитися на це. Він хотів поховати ідею Організації Об’єднаних Націй «якомога швидше і без галасу».
У листі до Чарльза Болена, який перебував тоді в Ялті, Кеннан писав:
Я усвідомлюю реалії цієї війни і той факт, що ми були занадто слабкими, щоб виграти її самостійно. Я визнаю, що воєнні зусилля Росії були майстерними та ефективними й повинні бути певною мірою винагороджені за рахунок інших народів Східної та Центральної Європи. Однак, попри це, я не розумію, чому ми маємо асоціюватися з цією політичною програмою, такою ворожою до інтересів Атлантичного співтовариства в цілому, настільки небезпечною для всього, що ми прагнемо зберегти в Європі. Чому ми не можемо досягнути гідного й остаточного компромісу — відверто розділити Європу на сфери впливу — відмежувати себе від російської сфери та відгородити росіян від нас? Це було б найкраще, що ми могли б зробити для себе та наших друзів у Європі, і найбільш чесним підходом, за допомогою якого ми могли б відновити життя після війни на гідній і стабільній основі.
Болен вважав пропозиції Кеннана нереалістичними. «Демократія не може вести зовнішню політику такого штибу, — писав він своєму другові з Ялти. — Тільки тоталітарні держави можуть розробляти та провадити подібну політику». Він також не вважав, що офіційні міжнародні угоди спроможні припинити радянську експансію в Європі. «Або наші друзі захочуть обмежувати себе, або ж ні. Я припускаю, як говорять британці, що відповідь ще не очевидна. Що натомість очевидно, так це провідна роль, яку [Радянський] Союз відіграватиме у світі. Посваритися з ними легко, але ми завжди встигнемо це зробити»[223].
222