Унаслідок поразки у Варшавській битві та подальшого відступу на схід, радянці не мали іншого вибору, як прийняти новий кордон під час мирних переговорів із польським урядом у Ризі 1921 р. Незважаючи на це, вони ніколи не переставали стверджувати, що Польща окупувала землі на схід від лінії Керзона з порушенням етнічного принципу, за логікою якого всі українські та білоруські землі мали бути частиною СРСР. Лінія Молотова-Ріббентропа була досить близька до лінії Керзона, хоч остання давала радянцям меншу територію. Після нападу Німеччини на СРСР радянське керівництво було готове відмовитися від територіальних претензій по лінії Молотова-Ріббентропа, поступитися деякими землями та прийняти лінію Керзона. Очевидно, воно вважало, що простіше буде домогтися визнання Заходом лінії, названої на честь британського лорда, ніж нацистського міністра закордонних справ[228].
Тактика спрацювала здебільшого тому, що ніхто на Заході не сумнівався, що радянські війська в кінцевому підсумку заволодіють Львовом і прагнутимуть його утримати за будь-яку ціну. Західні лідери намагалися виробити формулу, яка б задовольнила радянців, не відштовхнувши поляків. У листопаді 1944 р., коли Гарріман відвідав Вашингтон, щоб обговорити низку нагальних питань із президентом, той намагався розв’язати проблему Львова у мрійливо-фантазійному ключі. «У Президента виникла фантастична ідея, — писав Гарріман, — що Сталін міг би погодитися на те, щоб містом, яке було польським островом у морі українських селян, керувала міжнародна комісія, а остаточний результат мали б вирішити майбутні плебісцити. Я намагався донести думку, що існування польського капіталістичного міста посеред українського соціалістичного села є неможливим. Президент не вбачав у цьому проблеми. Він говорив, що селяни зможуть приїжджати до Львова і продавати свою продукцію полякам за рублі». Рузвельт вважав, що торгівля здатна розв’язати будь-яку проблему у світі[229].
Президент надумав останньої миті звернутись із проханням до Сталіна в Ялті, але вирішив подати його в обережний спосіб. «Він сказав, що просто висуває пропозицію на розгляд і не наполягатиме на ній», — занотував Чарльз Болен. Рузвельт був вельми обачним ще й тому, що в питанні Львова між західними союзниками не було реальної згоди. У своїй записці за підсумками зустрічі зі Стеттініусом на Мальті від 1 лютого 1945 р. Іден повідомив Черчиллеві: «Що стосується східного кордону Польщі, то уряд Його Величності вже узгодив із росіянами й публічно оголосив, що ним має стати лінія Керзона, яка відводить Львів СРСР. Однак американці, можливо, все ще тиснутимуть на росіян, щоб ті залишили Львів Польщі». Справді, у доповідній записці Державного департаменту про польське запитання, написаній приблизно тоді ж, зазначалося: «Ми повинні докласти всіх зусиль, щоб отримати згоду на польський кордон на сході, який має проходити вздовж лінії Керзона в північній та центральній секціях, а в південному районі має загалом відповідати східному кордону Львівської провінції».
Шостого лютого, вислухавши заяву президента щодо Львова, Черчилль підтримав позицію американців. Прем’єр-міністр заявив, що його та Ідена критикували члени власної партії за підтримку позиції Радянського Союзу щодо лінії Керзона та Львова, але він вважав, що радянська вимога ґрунтується не на силі, а на праві, враховуючи жертви СРСР у війні з Німеччиною та його зусилля з визволення Польщі. «Якби, однак, — додав він, згідно з американським протоколом зустрічі, — потужна держава, подібна до Росії, зробила жест великодушності у бік набагато слабшої держави та зробила певну територіальну поступку, наприклад запропоновану Президентом, то ми б безмірно захоплювалися та аплодували радянським діям»[230].
228
Іван Козловський,