Польща має бути «господинею власного будинку та духу свого капітаном»[233], — заявив Черчилль, згідно з американським протоколом. Він зазначив, що британці не мали «тісного контакту» зі створеним кілька місяців тому польським урядом у Лондоні, та заявив, що виступає за негайне формування нового уряду, який включав би Станіслава Миколайчика, Станіслава Грабського й Тадеуша Ромера, членів старого уряду, з якими британці мали добрі робочі відносини і які були готові визнати новий радянсько-польський кордон. «На цей уряд буде покладено завдання підготувати шлях до вільного голосування польського народу щодо його майбутньої Конституції та Адміністрації, — стверджував Черчилль. — Якби це вдалося, ми зробили б великий крок у напрямку майбутнього миру та процвітання Центральної Європи»[234].
Британці були готові підтримати ідею президентської ради, але тільки щоб вона сприяла швидкому створенню нового уряду, що було їхньою кінцевою метою. На зустрічі британського воєнного кабінету 26 січня Черчилль повідомив колегам, що «передбачає, що радянські представники на майбутніх зустрічах глав урядів вимагатимуть визнання Люблінського комітету урядом Польщі». Він був готовий до битви. «Ми повинні мати на увазі, що визнання було єдиним аргументом, який залишався в наших руках, і що ми не повинні використовувати його, не отримавши натомість щось достойне», — сказав прем’єр-міністр. Тим «чимось достойним» був новий уряд. Іден запропонував Черчиллю на Мальті, що в разі, якщо СРСР відмовиться сформувати новий уряд, «потрібно продовжувати нинішню політику невизнання. Це погане рішення, але просте визнання люблінського уряду було б ще гіршим»[235].
Розбіжності між союзниками щодо польської проблеми почались у перші місяці Другої світової війни, коли вони перебували у протилежних таборах. Власне, німецьке вторгнення до Польщі змусило Британію оголосити війну. Коли польська оборона провалилася, Лондон запропонував притулок польському уряду в екзилі. Натомість Радянський Союз долучився до німців і розпочав агресивну програму територіальних придбань за рахунок польської держави. Коли Радянський Союз став черговою жертвою німецької агресії та приєднався до антигітлерівської коаліції, постала проблема для всіх сторін. Британці підштовхнули лондонських поляків до підписання договору про взаємну допомогу з Москвою, але питання кордонів країни залишалося нерозв’язаним, а Сталін почав вважати лондонських поляків головною перешкодою для міжнародного визнання нових радянських кордонів.
Перемоги на фронті робили радянського лідера дедалі зухвалішим у його ворожому ставленні до польського уряду в еміграції. Наступ Сталіна на представників цього уряду в Москві почався менш ніж за десять днів після оточення німецької 6-ї армії під Сталінградом. Наприкінці листопада 1942 р. Сталін закрив тридцять шість відділень посольства Польщі в СРСР, які були відповідальні за польських громадян, депортованих або евакуйованих у глиб СРСР із Західної України та Західної Білорусі. Їхніх співробітників звинувачували у шпигунстві. Шістнадцятого січня 1943 р. Москва повідомила польському уряду у вигнанні про своє рішення скасувати положення договору про визнання польського громадянства етнічних поляків, які опинилися на радянській території після вересня 1939 р. Відтепер їх слід було розглядати як радянських громадян.
Польський уряд висловив протест і попросив Велику Британію та США втрутитися. Проте після німецької капітуляції під Сталінградом Сталіна ніщо не могло зупинити. Сімнадцятого лютого 1943 р. радянська влада офіційно відмовилася від переговорів із питання про громадянство, а через два дні Сталін розпочав пропагандистський наступ проти польського уряду. З посиленням війни слів між радянськими пропагандистами та польськими ЗМІ в еміграції Міністерство закордонних справ Великої Британії поінформувало свого представника при польському уряді, що він повинен проінструктувати поляків не відповідати на радянські провокації, адже це лише «знову зумовило б обмін інтерпретаціями». Дипломатичні дискусії з Москвою мали бути продуктивнішими. Посол погодився, а от польський уряд — ні. Він виступив зі зверненням 5 березня, яке стверджувало, що лінія Керзона була тимчасовою межею перемир’я, а не державним кордоном[236].
233
Цитата з вірша Вільяма Генлі «Нескорений», переклад Маріанни Малини: Гоголівська академія.
234
235
War Cabinet, WM (45) 10th Conclusions, Minute 1, Confidential Annex, January 26, 1945—12.30 p.m., FO371/47577/2896, 41, PRO;
236
Frank Roberts’s report on his conversation with O’Malley, March 2, 1943, FO371/34564/C2281, PRO; Козловський,