Першим поривом у Дани було таки піти в міліцію і заявити на Василя. Навіть якщо він спробує зараз втекти, виявивши, що її немає вдома, його знайдуть. Мабуть. І, можливо, посадять. Якщо доведуть, що саме він убив її матір. Хто його бачив того ранку? Ніхто. Так, він жив із Майєю не розписаний, але ж законом це поки що не заборонено. Вони посварилися, і він пішов. Усяке в житті буває. А потім дізнався про маленьку сироту, яка лишилася на світі сама-самісінька, навіть без тітки, і повернувся. Вона сама його впустила і попросила залишитися. Він дбав про неї, як міг, а ця невдячна тварюка зводить на нього наклеп — так або приблизно так Василь скаже міліціонерам, і Дана розуміла, що протиставити цьому щось суттєве вони не зможуть. А якщо й зможуть, то що чекає на неї? Мирка у неї точно відберуть, і навряд чи вона встигне аж так забагатіти, щоби за кілька років забрати його назад. Крім того, Дана чула, що дітей з притулків неохоче віддають одній людині, коли навколо стільки бездітних сімей. Отже, Мирося переведуть у дім маляти, а її… бозна. Для інтернату вона завелика, для самостійного життя — ще мала, хоча є шанс влаштуватися на роботу й мешкати в гуртожитку. З мрією про вищу освіту доведеться розпрощатися або вступити на заочний, хоча відомо, що там за навчання… Ні. Усе це не годиться. На кваліфіковану високооплачувану роботу її не візьмуть — із середньою освітою, у той час, коли Україна забита безробітними кандидатами та докторами різноманітних наук, а на платню продавця чи прибиральниці дитину, освіту й житло не витягнеш. І кому яке діло до її здібностей і можливостей? Кому яке діло до неї? Світ… він такий байдужий. Невчасно пригадалася одна з Любкових передач; він читав вірші якогось львівського поета, що помер зовсім молодим, як і її тітка. Дана не пам’ятала його прізвища, та слова тієї поезії пророче закружляли навколо неї, як зграя чорних, обвуглених круків-істин.
Так, колись, до перебудови, все було б інакше — і Дана це знала. Вона тільки не знала, добре це чи погано, але досить чітко уявляла собі розвиток подій. Відразу по смерті тітки Олени до їхнього дому набігли б різноманітні й різнокаліберні соціальні працівники — з управління з питань роботи з неповнолітніми, з опікунської ради, іще з якихось подібних установ… І вона пискнути не встигла б, як уже сиділа б у інтернаті, а товста тітка-вихователька (чомусь вони всі були дебелими, оті тьоті, не просто повненькими чи в тілі, а саме товстими) радісно пояснювала б їй, як чудово, що Мирко зараз під опікою держави. Мирко… Дана здивувалася тому, що вже майже не відчуває холоду, і глянула на свій скарб — на хлопчика. Віднині й завжди вона всім говоритиме, що це — її син. І нікому його не віддасть. Треба щось придумати. Знайти якийсь вихід із цього становища! Ну, думай, підбадьорила себе Неждана, увімкни мозок! Адже не можна все життя просидіти в цьому скверику — малий скоро зголодніє! Та розум категорично відмовлявся працювати, натомість Дані страшенно захотілося спати. Ледь струсивши із себе сонне заціпеніння, вона побрела асфальтовою доріжкою туди, де світилися в темряві жовті зіниці будинків. Дана знала, що в так званих «свічках» на дев’ять поверхів, на відміну від її хрущовки, на прольотах між сходами стоять лавки, і там можна переночувати. Якщо її не зженуть. А потім купити на останні гроші квиток і втекти до якогось маленького містечка на Буковині, де всі одне одного знають, де тамтешні мешканці вирішать, що вона ховається в них від ганьби, і будуть показувати на неї пальцями… ну й плювати! А може, ще й не будуть! Там живуть хороші люди, щирі, працьовиті, як Інтеграл… тобто Петро Олексійович. І там гарантовано немає дяді Васі.
Омріяний буковинський рай, утім, дещо затуманився, коли Дана подумала, що саме вона там робитиме, окрім як ховатиметься від Василя. Виглядало на те, що більш нічого. Страшне безробіття охопило навіть столицю, а про маленькі провінційні містечка годі було й казати — виживали там люди лише завдяки своїм городам. І навряд щоби вони радо чекали чи то на покритку, чи то на солом’яну вдову з дитиною на руках і великим математичним талантом, потрібним на землі, як нитяна парасолька в сильну зливу. Дуже знадобляться її здібності, коли настане час висаджувати помідори чи кукурудзу сіяти. Її бабуся — а жила вона у приватному будинку на самій околиці столиці — мала крихітну присадибну ділянку, тому деякі уявлення про городину Дана мала, хоча й не розуміла, як людям може подобатися це убоге заняття. Вона обмірковувала все це, рухаючись так швидко, як тільки було можливо, щоб не впасти. Сонливість трохи відступила, і знову прийшов холод, невблаганний, безжально-пекучий; здавалося, що всі її кістки перетворилися на кригу і дзвенять у такт крокам. «Якщо я терміново не зроблю щось, то замерзну, — з тугою подумала Дана. — І нікому буде подбати про Мирося». Але що? Що можна зробити? Танцювати? Плакати? Попроситися до когось у квартиру? Так ніхто її не пустить.