А далі — зведені судомою пальці та відблиск випадкового світла на пущених під лоба очицях — скоцюрблений, з підігнутими коліньми труп.
Вони прийшли вдвох. З бруківки стрибнули в простінок між вікнами. Одна попрямувала коридором, друга — крізь стіну.
А хазяїн квартири саме зайшов до кімнати, щоб увімкнути світло, — він щойно прийшов і встиг переодягтися в хатнє.
Почвара, що стояла позад нього, принюхалась і кивнула тій, котра заповзла від вітальні. Невидимі чоловікові, що нахилився до канапи, аби дістати капці, без будь-якої тіні вони підступили до нього впритул.
Труп та дві почвари, що немов химери, сиділи завмерло одна проти одної.
Всього-на-всього дві.
Диявол усміхнувся, змахнув довгим волоссям і попростував вулицею вперед. Цей світ подобався йому дедалі більше. Світ, у якому можна було наслати вбивцю на будь-кого, хто на ранок вирішить, що загиблий від Зла помер через якусь цілком зрозумілу патологію серця.
Йому тут подобалося.
— Треба лишень зачекати…
Зачекати, допоки маленький янгол…
— Зачекати…
Навіть попри те, що вміння чекати в ньому померло.
Розділ 8
— Під’їжджаємо, — сказав провідник, зупинившись біля дверей мого купе.
— Дякую, — озвалась я.
Частина друга
«Крихітка та підземний люд»
А коли на вокзалі нарешті запанувала тиша, я прочинила двері, й величезний пес із чорною плямою на морді натягнув повідець, але я йому сказала:
— Спокійно. Я не покину тебе тут.
Він глянув на мене й помахав хвостом.
— Ходімо.
Так сказала я великому кудлатому псові, котрого приручила впродовж цієї ночі, поки ми їхали від Міста Великих Вогнів до Міста, де я народилася.
Розділ 1
Мій маленький будиночок.
Приручений пес став біля хвіртки й понюхав запах голих осінніх гілок у садку.
— Осінь, — промовила я та відчинила вхідні двері. Згорів, не дочекавшись, комп’ютер. Холодна підлога. Пил на склі.
Приручений пес стояв на ґанку, тож я сказала йому:
— Заходь.
Він був обережний, ступав повільно й принюхувався на кожному кроці.
— Не бійся, — сказала я. — Тут я живу.
Будинок здригнувся. Садок за вікном щез, він запав у камінне провалля вулиці.
— Ти не живеш тут…
Будинок здригнувсь і повернув собі поколоті майстрами поверхи та квартири.
— Авжеж, — мовила я. — Я не живу тут.
— Я не живу тут і не маю чим тебе погодувати.
Пес ліг біля дощок, приготовлених для дверей до спальні.
— Твоя правда, — сказала я.
Я зірвала дошку та переступила через поріг спальні.
Затверділе, мов бурштин, вино. Сонна отрута, що випала в осад білими кристалами. Не запалені тоді свічки.
І Макс, який спав у своєму ліжку.
Будинок востаннє здригнувся і підняв нас до рівня дев’ятого поверху.
Я збудила його, доторкнувшись до чола.
— Доброго ранку.
То був його світ, тож його нічого не дивувало, навіть те, що біля його ніг сів пес.
— Можна залишити його в тебе?
— Залишай, — відповів Макс.
Він дивився на мене й силувався пригадати бодай щось.
— Ти був чудовий, — мовила я.
— Ти теж, — натомість моєї маленької брехні.
— Бувай?
— Побачимось.
— Авжеж, — сказала я.
— Таксі, — я піднесла руку.
— Одвезіть мене додому.
Навряд чи хтось мене там чекав.
Адже наступними у списку, що його складав Вітчим, були людино-пацюки. А вони живуть під землею.
— Добридень, квартирко.
— Добридень, Крихітко.
— Попоїсти та вмитися, — мовила я.
А через двадцять хвилин:
— Побажай мені…
— Я тебе чекатиму.
Пожильці каналізацій, тисячі кілометрів підземної утроби Міста.
Сіра сутінь за вікном метро. Солодкоголосі діви, що заманюють нічних перехожих до розчахнутих люків шахт.
Слиз на кістках у щілині. Зруйноване склепіння.