Якщо йдеш поряд із собакою, ніхто не подумає, що ти сама по собі, навіть коли вдягнена по-сирітському.
Пес був чималий і, коли я стомлювалася, він лягав біля моїх ніг, чекаючи, доки я підведуся з бордюру та ми рушимо далі.
П’ять днів прямувала до краю землі, але так і не встигла дійти.
Вдруге я втекла років у п'ять.
Звила кубельце на даху, і птахи годували мене.
Коли виповнилося шість, один добрий стариган узяв мене до свого дому, наповненого книжками та духмяною хвоєю. Сотні новорічних ялинок обсипалися там і встеляли підлогу, килими та сходи. Тисячі книжок уздовж стін, у коридорах, камінній залі, золото й оксамит шпалер.
Він читав уголос. Я слухала, намагаючись зрозуміти.
У сім років мене викрали.
Шість місяців у смердючому льоху на іржавому ланцюзі. Шість місяців їсти з підлоги й чути, як сопе блідий товстун, коли затягує трупи на стіл, а тоді довго їх розтинає.
Турботливі міліціонери.
Тепло ковдри із шафи в кабінеті на п’ятьох. Тієї ж ночі назад до дитбудинку:
— Тобі буде добре там.
Можливо, мені там і справді було б добре, якби не зматеріалізувалися батьки, які взяли мене за доньку. Батько й мати:
— Янгол.
— Навіть схожа на тебе.
— Що?
— Мабуть, стане такою ж вродливою.
У величезній квартирі, серед неймовірно багатих друзів.
Сто репетиторів, шість мов, десяток комп’ютерів, черговий Кінець Світу, після якого я залишила їх.
У дванадцять я купила собі батька й матір, щоб було кому відвідувати батьківські збори. Сама намалювала табель, характеристику та довідку про те, що мешкаю у тій квартирі, яку я, власне, собі й придбала.
Мені потрібен був хтось, щоб на його ім’я купити житло, щоб заходив у мої двері; щоб заспокоїв сусідів, яким було несила винести мою самотність. П’яненький тато, мати з лантухом дрантя.
У п’ятнадцять зрозуміла: годі, мені вже ніхто не потрібен, і я не потрібна нікому.
Тільки бідному вітчиму — він досі не вбив мене лише тому, що інакше не довідався б, де гроші, які я поцупила в нього. Не багато — саме стільки, аби дозволити собі все.
А так я — маленька, симпатична та сексуальна. Дівчинка-поні у дзвінких черевиках.
Дим солодкий, а кава гірка.
Як чудово знову повернутися додому.
Розділ 2
— Як звати того ведмедика?
— У?
— З яким ти спиш?
— А, — посміхнулась я. — Іди ти.
— Чим хочеш займатися?
— Що?
— Я міг би погойдати тебе.
— А, — всміхнулася. — Не боляче?
— Ні-і-і, — застогнав він, тицьнувшись у сходи.
— Спокійно, — піднісши руки догори та відійшовши до стіни. — Я нічого не хочу.
— Дякую, — сказала я.
— Сто двадцять.
Пристойна ціна за такий.
— Можна помацати?
— Авжеж. — сказав він, скидаючи светра.
— А скільки коштує ніч?
— Триста.
— Поїхали, — сказала я, — вези.
У його квартиру з дурненькими дзеркалами на стелі. Аби потім підрахувати, що він оцінює кожен свій поцілунок рівно у дванадцять копійок.
Файно знову повернутися.
Файно вим’яти себе.
— То як кличуть того ведмедика?
— Не знаю, але коштує він суто умовні гроші.
Розділ З
Тут я живу. Ось моя ванна. Ось туалет. Тут я сплю, цим я їм. А це покриваю лаком.
Файно це — розчепірити пальці та фарбувати нігті. Файно нюхати туш і робити очі ще більшими. Файно робити так, щоб губи блищали…
Це моє дзеркало, а у шафі можна зачинити десять борців сумо, якщо спочатку витягти з неї усі мої сукні.
Цю шубку підстригла я. Каблучку мені виплавили з кулі. Ось відбиток моїх губ. Лише схопив за волосся, лише вдарив обличчям об стіну. Ці плями довкола — його розбризканий мозок. Тільки б вивернутися, тільки б вихопити з його кобури пістолет, тільки б приставити йому до підборіддя.
Колись я зроблю тут ремонт і, наклеївши веселкові шпалери, зроблю з цієї кімнати дитячу.
Колись мене поховають, і юрба вдів та сиріт стануть у чергу, щоб потанцювати на могильній плиті: «Тут спочиває Крихітка. Нам її не шкода».
А це — книжки. Я їх читаю. Це — вже прочитані.
Усе. Таємниці закінчились. Я розповіла все. Окрім того, як, прокинувшись того ранку, закурила і радісно засміялася:
«Риби — я ловила їх у блакитній воді — до несприятливих змін».