«Весілля — моя сукня була з мережива — побачити навіч похорон і мерця».
«Дерево — гілки дряпали об вікно — несприятливий знак щодо будь-яких справ».
Я відкинула сонник:
Файно… Навіть не подивилася, що означають «ніч», «пісок» і «безлюдні будинки».
— Мені є біля чого заходитися!
Татусю, невже вам не сподобався мій бульдозер?
Мамуню, вам більш не треба плескати мене по щоці та примовляти:
— Дитинко, ти сама все зрозумієш.
Де ж ви? Якби знали, що чекає на вашу названу дочку, донечку, ластівочку.
І, вчепившись у зубну щітку, я кажу:
— Файно!
Мені подобаються ледь помітні збрижки, коли я зморщую свого малюсінького носика. Файно буде побачити похорон. Файно побачити мерця.
Моя мачуха ходить вночі на цвинтар. Біля старих хрестів, на розбитому надгробку, прекрасна у своїй наготі, вона викликає різну нечисть. Вона стогне, обхопивши її ногами. Вчепившись руками в хреста, увіп'явшись нігтями в різьблений камінь. Вигинається з криком:
— Так!!!
Мій вітчим виголює скроні.
Його книги стікають кров'ю, хоч там самі лише цифри — за ними гроші, що тепер належать йому.
Я стояла у кривавій баюрі. Мені довелося розтягати купу закляклих тіл, щоб дістатися комп’ютера, — там був його рахунок.
Пароль — ім’я першого з убитих ним. П’ять літер, двоє найманих убивць, чотири кулі. Тричі натиснути «Enter», а потім розкидати супутників, котрі зберегли для мене все, що можу донести.
А ще я купила нові набої. Вони лишають у тілі тридцятисантиметрові отвори.
— Дитинко, — сказав вітчим, — міняймося.
— Ні.
— Навіщо тобі гроші?
— Так, — сказала я.
— Ти хочеш, аби я…
— Хочу.
— Мені доведеться…
— Файно.
У неї — біле волосся смерті. У нього — пусті очі.
Тепер я ніколи не скажу «файно», бо тільки добрі дівчатка потрапляють до раю.
Розділ 4
Я хочу потрапити до раю, тому завжди виконую обіцяне. Варто вам лише попрохати про щось і запитати:
— Зробиш?
— Так.
І якщо я погодилася, ви можете покластися на мене.
Наприклад… Що ж я можу зробити для вас? А… А! Придумала. Наприклад, ви скажете:
— У мене обмаль часу, а від точності виконання залежить усе. Він чекатиме на тебе в ресторані. Це його фотокартка, ось — фото кейсу, який буде в нього в руках. Запам’ятала?
— Я можу взяти це собі?
— Гаразд. Але спали, коли справу буде зроблено.
— До ресторану, — кажу я таксистові.
Попільничку і меню. Я читатиму.
Почну зі свого улюбленого розділу — «десерти».
Затишний ресторанчик. Бірюзовий крохмаль скатертин.
Він прийшов за півгодини. У рипучих черевиках, надзвичайно гладкий. При дуже важкому годинникові.
Очі його не завважили мене. Я посміхнулася.
Сів за стіл до мене спиною та попросив:
— Склянку соку. Води з льодом — і вже після цього поїсти. П’ять таць зі стравами. Майже все меню напам’ять.
Я поглянула на його фото й відзначила, наскільки він схожий на себе.
— Рахунок, — попросила я.
Підвелася та підійшла до Товстуна.
— Здоров.
— Угу, — сказав він, виймаючи з рота виделку.
— Можна?
— Сідай.
— Мене прохали, — додала й показала йому зображення кейса.
— Бери, — дозволив він, підсуваючи ногою кейс. — Запам’ятай адресу. Відвезеш — і тобі заплатять. Там.
Я пішла до виходу, повз швейцара, якому довелося сказати: «Дозвольте», — перш, ніж він відчинив мені двері.
А коли приїхала по гроші, попрохала таксиста:
— Дочекайтеся мене, будь ласка.
Але двоє здоровенних чоловіків почали в мене стріляти.
Один — із під’їзду, прикрашеного головою лева, — справжній Кіт, тільки добріший, другий — від засипаної листям лави.
Мене скривдили.
Отож, навіть простреливши одному коліно, а другому — плече, я не могла пробачити їм, бо мене обдурили.
Таксист утік. Я зламала ніготь. Грошей не віддали.
Але мені було кому поскаржитися, мене було кому захистити.
Він мені навіть залишив ключі від своєї квартири.
Отак!
Розділ 5
У мене немає плюшевих ведмедиків, я їх не люблю. Немає чоловіка, мужчини взагалі дратують мене, ті, що приходять на одну ніч. Я люблю лише Вовка.