— Приємно повернутися додому, розуміючи, що день не прожитий марно.
Розділ 8
Риби — до несприятливих змін. Весілля — до мертвого. Дерево — поганий знак. Мені було над чим замислитися.
Закрутивши і поставивши в ряд останнього тюбика — вишневі пахощі, багряний блиск, — я зиркнула на себе у дзеркалі, похвалила:
— Молодця.
Та вирішила чекати, стуливши колінця, поки доля постукає до мене.
Вона прийшла з гамівною сорочкою. Без попередження. Просто виламавши двері.
Я тільки й устигла, що вдарити по клавіші, аби засвітився монітор комп’ютера. Я набрала повідомлення Псові:
«Допоможи!»
І Вовкові:
«Рятуй!»
А тоді вистрілити у свій комп’ютер, аби ті, котрі прийшли до мене, ні про що не дізналися.
— У вас кров, — зауважив таксист.
— Де? — здивувалася я.
Мій рукав був замазаний кров’ю, Де ж це я могла забруднитися? Коли дивилася на мерців?
— Не турбуйтесь. У мене є серветки, — відповіла. — Я витру її всю.
Одинадцять чоловіків та горлаючий вітчим:
— Швидше! Вона уб'є себе!
Семиголовий звір із десятьма рогами влаштував для мене ще один Кінець Світу.
— То віддасиш мені гроші?
— Ні.
— Ну, то давай я тебе поцілую, бо дядечки поспішають.
Я стояла в отворі дверей. Між нами коридор — двадцять метрів, що їх іще треба здолати.
Двадцять метрів.
— Хлопці.
Мій прудкий пістолет.
— Я рада вас вітати.
— Пах!
Мій улюблений коридорчик. Картини, вішалка, полички, мої вітражні двері. Шкода псувати їх, але навпроти стоять одинадцять розлючених чоловіків: п'ятеро мисливців, лікар та ще п’ять санітарів!
Перший звів пістолет, і я вистрілила:
— Пах!
— Татусю, а чому ти без адвоката, без мами та судді?
Я стріляла у стелю, і половина з них упали.
— Чудово! — сказала я. — Граємось у кегельбан!
Одинадцять кеглів у кінці довгого коридору.
— Пах! — знову ні в кого не влучила, але вибила сім із дванадцяти.
Вони вирішили, що я жартую, підвелися та ступили крок уперед. Мисливці дістали пістолети, а обличчя лікаря налилося кров’ю.
— Ти в жилеті? — поцікавилась я.
Перший кивнув, і тепер уже я вистрілила в нього:
— Класний жилет.
Його відкинуло до задніх, а з живота посипалися уламки титанових пластин.
— А ти? — запитала я в другого.
— Теж, — відповів він.
— Ти певен?
— Па-пах!
Але вони розступилися, і куля вилетіла крізь відчинені двері.
А потім там, у дверях, з’явився мисливець із величезною рушницею, і величезна куля з пресованої чорної гуми вдарила мене в груди, відкидаючи до стіни.
Якби там був рояль! Як загримів би посуд, коли б там стояла шафа!
Величезна чорна куля вдарила мене в груди, і все довкола стало чорним.
Я знетямилася.
— Ну? — запитав вітчим.
— Боляче, — сказала я.
Мене підняли у зв’язаній сотнею вузлів гамівній сорочці, відібрали в мене пістолета.
— У тебе кров.
— У мене є серветки.
— То віддасиш мені гроші? — запитав вітчим.
— Ні, — відказала я.
— Я знав, що ти зламаєш комп’ютер, я знав, що ти скажеш «ні». Я знав, що мені доведеться тебе лікувати. Так, лікарю?
— Авжеж, — відповів той. — Вона намагалася вкоротити собі віку, отже — вона хвора.
— Я розповідала тобі про Вовка? — запитала я.
— І не треба, — сказав мені вітчим. — Їх нікого немає. Вони всі мертві.
Пес почує мене — моє «Допоможи!»
Вовк примчить до мене, адже я послала йому «Рятуй!»…
Вітчим реготнув і кинув мені під ноги телефон Пса з моїм «Допоможи!» на тріснутому екрані, він реготнув і кинув мені під ноги телефон Вовка з моїм ним не прочитаним «Рятуй!», залитим легеневою кров’ю.
— Їх нікого немає, — сказав він.
— Вони в раю? — запитала я.
— Мабуть.
— Їх немає…
— Але є я, — спробував утішити мене вітчим. — І є лікар. Лікарю!
— Дівчинку треба лікувати.
— Звісно. І ви навіть знаєте від чого, — сказав вітчим. — Давай я тебе поцілую, бо дядечки поспішають.
Зв’язаною лялькою я падаю вперед, варто було тільки потягнути за один вузол на мені.
— Тепер ми будемо бачитися часто, — сказав вітчим.
— Я мріяла, — мовила я. — Невже… Господи, дякую тобі…