— Тепер ми будемо бачитися часто, — сказав вітчим.
— Я мріяла, — мовила я.
— Я теж мріяв.
— Нам краще поїхати, — сказав мисливець.
— Їдьте, — сказала я.
— Давай я тебе поцілую, — мовив вітчим, — бо дядечки поспішають.
Розділ 9
Перша ніч у божевільні. В палаті — метр на два. Вони прив’язали мене, вони влили в мене якоїсь гидоти, вони хотіли, аби я спала. А я лежала і слухала вітер. Я слухала шум гілок.
Маленька дівчинка в грубезних ременях. Я змогла виборсатися, але не зуміла скинути довгої сорочки, тепер єдиний мій одяг — величезний балахон, що обплутав мене завузлованими рукавами.
Троє ґрат? Навіщо так багато?
Троє ґрат! Зробіть мене водою! Зробіть мене стеблом! Прорости, витекти і опинитися там.
Вовчику-братику! Песику-братику!
Лише сосни погойдують верхів’ям. Лише вітер і місяць у хмарах — набряклою пикою п’яниці, сірими плямами довкола очей.
— Дитиночко, — сказав Місяць. — Життя — це чистісінька нісенітниця. Дитинко, — він не сміявся. — Що для тебе пістолет? Мій був великий і тяжкий. Завжди з собою. Де він зараз, ти знаєш? Я виміняв за нього трохи вина.
— Якби в мене був пістолет, я була б вільна.
Коли б самотність була привидом, якби ж то страх можна було помацати рукою… Щойно вони побачили, якою ти народилася, вони створили тугу і позбавили глузду все, у що ти можеш вистрілити.
— Старий п’яниця, — сказала я.
— Молода дурепа, — озвався він.
— Іди до біса.
Він одвернувся до іншого вікна, і я почула:
— І про що ти думаєш? Звісно. Розітни себе. Випусти із себе біль.
Я почула, як він запитав у відповідь:
— Ти потерпиш?
— Авжеж, — сказав Місяць. — Потерплю. Давай.
Він завив, і відразу ж по всій лікарні сотнею божевільних голосів заволали інші безумці. Дикий хор біснуватих, пісня, що змусила Місяць усміхатися та мружитися, — він діставав задоволення від купання в чужому болю.
Я народилася в пеклі? Дивно, але чому тільки я?
Можливо, я падучий янгол? Так, я буду янгелом, з великими чорними крильми за спиною.
Любий татусю! Ось уже вісім разів поспіль ти робив мені всілякі капості, а я все одно люблю тебе. Я пробачала тобі стільки, що ти вирішив — рано чи пізно я скажу тобі «так».
— Ні, таточку, ні й ще раз ні.
Хочеш, я зроблю з цієї божевільні велику ватру? Гаразд. Хочеш, щоб лікар із червоним обличчям кидав слухавку, коли ти телефонуватимеш йому? Я можу. Хочеш, я стану божевільною та твої лікарі лікуватимуть мене? Я можу зробити й це.
Усе, що скажеш. Аби ти був задоволений мною.
Я залізла назад у своє реміняччя та заснула усміхнена, давши змогу їхнім отрутам заколисати мене.
Розділ 10
Уранці мене розбудили й покинули настіж двері палати. Роздивитися навкруги, пройтися довгелезними коридорами — від запаху їжі до запаху нечистоти та ліків.
— Доброго ранку.
— Здорові були.
— Ми раді бачити тебе.
Поки мозок іще чистий. Поки мозок ще не прокинувся.
Однаково вдягнені, однаково заспані, вони стали однаково божевільними, щойно відчинилися дальні двері та зайшов черговий лікар. Не той, котрий віз мене, інший.
Вони виходили з палат, вони ховалися під стільцями, пригвинченими до стін. Божевільні. Вони жили в собі, маючи всіх довкола за частину себе. За продовження своєї хвороби.
Самітники. Стомлені домогосподарки. Ті, що вили вночі. Вимахували руками. Зчищали із себе луску.
— Умиватися! Умиватися! Умиватися!
Ґрати на дверях, ґрати на вікнах. Але ж я не стала водою.
— Ліки! Ліки! Ліки!
Лише один поверх у величезній, захованій в дикому лісі лікарні. З палати до палати, од вікна до вікна, щоб побачити ліс, паркан та кілька машин біля головного входу.
— Снідати! Снідати! Снідати!
Дбайливо, під лікоть, мене всадовили за стіл до величезного Робота, зламаної Бойової Машини.
— А, — мовив він.
— Доброго здоров'я, — відповіла я.
— А.
— Так. Справді класно.
— Е.
— Це він сказав «ні», — пояснила мені жінка, що принесла пай.
— А «а» — це він сказав «так»? — здогадалася я. — А?
— А, — відповів Зламаний Робот.
— Умиватися! Умиватися! Умиватися!
— До палат! До палат! До палат!
— Обхід! Обхід! Обхід!
Розділ 11