Боротьба, від якої тікав яничар, з жаху перед якою, власне, став яничаром, перенеслася з зовнішнього світу у внутрішній. Суб’єкти цієї боротьби – дві етнічні культури; як природні компоненти етноценозу, вони аналогічні видам у біоценозі і, за визначенням, не схрещуються. Можна як завгодно змішувати й перебовтувати їх, але й у суспензії вони залишаються кожна собою і за стабільних умов розділяються. Міжкультурний покруч (тобто, індивід, в якому вже припинилася боротьба двох різних культурних природ і утворилася якась ніби стійка суміш) – явище таке ж неймовірне, як і покруч міжвидовий, і таке ж безплідне й безперспективне. Хоча хто його знає… он же існують чудові робочі створіння – мули, що силою й витривалістю значно перевершують і осла, й коня! От якби ще й розумом…
Клінічна картина
Конфлікт, боротьба між двома культурами, тобто між свідомою й несвідомою частинами душі яничара, викликає в ньому специфічну муку, “ломку”, тим страшнішу, чим сильніші ці два “противники”. Ломка, в свою чергу, породжує позірно алогічні форми поведінки – жорстокість, агресивність, авантюризм, саморуйнування, цинізм, фаталізм або й просто втечу в якесь традиційне божевілля.
Немає з чим порівняти пекло в душі справжнього яничара, свідомо, інтелектуально переконаного в своєму виборі: він має скільки завгодно аргументів на користь переходу в стан ворога, та все одно йому щось муляє, щось пече, і пече тим страшніше, чим більше первинного українського залишилося в його душі. Якщо він не бачить повороту назад, то йому залишається одне – витіснити з свідомості всі ті “атавізми”. Для цього, чи через це, він мусить зненавидіти все, що з ними пов’язане, – а це дуже багато! Починається жорстока внутрішня війна, часто на все життя. Звісно, вона вихлюпується на зовнішній світ, у першу чергу на головну причину страждань яничара – зраджених ним носіїв його первинної, рідної культури; він шукає способів навернути їх на свій шлях; він знаходить однодумців, знаходить “сенс життя”, він може отримати безліч перемог (наприклад, розстріляти сотні бандерівців і знедолити тисячі їхніх нащадків), але не може видужати, бо внутрішній конфлікт залишається й загострюється.
Деякі яничари присвячують усе життя інтелектуальному самовиправданню. Та найчастіше для полегшення своїх мук яничар знаходить різноманітні засоби притлумлення власної свідомості: він може замінити або заглушити свою хворобу іншою – розпустою, кар’єризмом, боротьбою за владу, релігійним блюзнірством – це буде обмін шила на швайку; а вже що найлегше, то це просто уникати знання – ось чому найкращі яничари самі неосвічені і так пильно підтримують масову неосвіченість населення.
Найзатишніше почувається, зрозуміло, масове яничарство. Як і будь-яка масова психічна хвороба, воно знаходить або створює собі колективну систему виправдання й захисту, ілюзію своєї природності й законності (пор. товариства анонімних алкоголіків, асоціації сексуальних меншин, релігійні секти і т. ін.). Маємо й приклади цілих держав-яничарів – скажімо, Російську імперію: „нормальний” росіянин не може позбутися ні своєї очевидної культурної приналежності до слов’ян і до Європи взагалі, ані своєї темної підсвідомості азійського кочівника-загарбника. Називає себе народом-воїном, але без горілки вже давно не воює. Агресивний, безжалісний, істеричний. Не зважаючи на очевидні патологічні ознаки, почувається майже самовпевнено – саме завдяки тому, що патологія носить масовий характер, реалізуючись, зрештою, в державній політиці. Щоб переконатись у цьому, досить придивитися до чеченської війни.
Недалеко від Росії втекла й Україна, бо з ким поведешся, од того наберешся. Але видимість тотальної перемоги російської культури, як це вже не раз бувало, залишається видимістю. Схрещення не відбувається, відбувається лише потужне пригноблення однієї сили іншою. Часом здається, що сила силу ломить і українська культура приречена. Та це телевізійна ілюзія людей, котрі ніколи не заглядали в саму глибину етнічної культури і не підозрюють про підводну частину айсберга.
Діагностика
Яскравими, хоча й не дуже певними ознаками яничарства є згадані вище форми алогічної поведінки; але їх слід розглядати лише як орієнтовні, бо вони можуть бути викликані й зовсім іншими причинами. Значно надійнішим симптомом є глибинна відраза до освіти («Вік живи, вік учись» – «дураком умрешь», радісно додає яничар), особливо коли вона спостерігається на тлі нормальної або й підвищеної загальної біологічної активності. У кожному разі остаточний діагноз можна поставити лише по ретельному аналізу взаємодії свідомого й підсвідомого у психіці індивіда.
Діагностика та лікування яничарства, як і більшості масових психічних хвороб, не тільки не розроблені, але навіть не усвідомлюються як суспільна проблема. Може, це було б і не страшно, якби не тяжкі соціальні наслідки яничарства.
Тут доречно зауважити, що сила-силенна фізичних хвороб не піддаються лікуванню саме тому, що вони є симптомами або прямими наслідками хвороб психічних, особливо масових і тому не визнаних. Виявити, які саме фізичні хвороби породжує яничарство – велика й непочата проблема серйозної медицини.
Якщо в очах українця сексуальні збочення є самоочевидною хворобою, бо вони для нього не характерні й протиприродні, то для окремих дуже вже цивілізованих народів це ніякі не збочення й не хвороби, а спосіб життя так званих сексуальних меншин, що їх ці народи не тільки терплять, але й забезпечують усіма правами й захистом.
Так самісінько, якщо для француза чи датчанина яничарство є рідкісною й огидною душевною патологією, то для гомо совєтікуса це нормальна форма існування, освячена віками, прикладами пращурів і прекрасно розбудованими інституціями. У нас нікому й у голову не прийде, що Соломія Крушельницька була типовим яничаром (чи ж одна вона так вірно служила чужій європейській культурі!), а Миколу Гоголя згадують скоріш від заздрості на велич російської літератури і малюють як сирітку безборонного, що його переманили й переінакшили кляті москалі.
Яничарство рідко набуває чітких однозначних форм.
Ускладнюється діагностика ще й тим, що надто часто яничарством здається несвідомий перехід на бік ворога, а то й узагалі просто біологічне походження. Пушкін не був яничаром, бо в його підсвідомості не було жодних залишків жодної семітської чи ефіопської культури. Це був чистий, стовідсотковий, дуже гармонійний росіянин – наскільки взагалі може бути гармонійною російська душа, – і загинув він аж ніяк не від яничарських комплексів; скоріш там можна запідозрити патологію міжрасового покруча, але то зовсім інша проблема.
Не можна вважати яничаром і українця, який виріс, наприклад, у російському культурному середовищі, – навіть якщо він усвідомлює своє українське походження і думає, що щось знає про українську культуру. Нічого він про неї не знає, державна система освіти забезпечила йому глибоку темряву в цьому питанні, ба навіть спокійне наївне переконання, що такої культури не існує. Такий “українець” – цілком здорова істота і, до речі, завдяки своєму душевному здоров’ю, не переживає звірячої ненависті до української культури, коли раптом виявляє її існування. Він не мучиться, це нормальна людина іншої нації, хоча й українського етнічного походження. Він, правда, може тимчасово захворіти яничарством – якщо йому почнуть розказувати, хто він такий, збудять цікавість до власного походження, примусять справді вивчити, взяти до душі вагому частину української історії, релігії, мистецтва, звичаїв – словом, культури. Тоді зіткнення двох культур у його душі неминуче, і клінічно це еквівалентно яничарству, тільки з протилежним знаком. Таке явище зараз спостерігається часто, але це не справжня хронічна хвороба, бо проходить на свідомому рівні, а отже закінчується свідомим і вільним вибором – тобто видужанням.