Віллем повернувся до офіцера і спитав його щось по-голландськи. Той ствердно кивнув головою.
— Виявляється, мені треба їхати з вами. Їм потрібне і моє свідчення.
— Урра! Це прекрасно!
— Але скарби знайшли все-таки ви, — підкреслив Віллем.
— Ну, нам просто пощастило, та й годі! — озвався Пітер. — Без тебе і твого батька ми б їх ніколи не знайшли.
У розмову втрутився поліцейський офіцер, цього разу він заговорив англійською мовою.
— Може, вам щось треба зробити, перше ніж ви залишите свій катер?
— Так, — відповів Пітер. — Можна послати телеграму?
— Звичайно. — Він подав Пітерові записник і олівець. — Я зараз же відішлю її.
Пітер узяв олівець, і всі стежили за тим, що він пише в телеграмі.
«Головному інспекторові Скотленд-ярду Бренксому, Вашінгтон, США. Янові скарби знайдено «Норцем» в голландських водах. Всі здорові й тішаться чудовими канікулами. «Норець» — прекрасне морське судно.
Пітер, Керол, Джіл, Майкл».
Офіцер вирвав аркуш із записника і подав його кур'єрові, а команда «Норця» стрибнула на свій зранений у битві катер, щоб спакувати речі. Віллем мав приїхати до них трохи згодом — йому ще треба допомогти батькові поставити «Двох братів» на ніч біля іншого причалу.
— Я все ніяк не збагну, що ж робив там рибалка? — спитала Керол, витягаючи свої речі з шухляди в кормовій каюті. — Як ти вважаєш, він просто ловив собі рибу і випадково нас підслухав?
— Ну, ні, — заперечила Джіл. — І я поясню тобі чому. Ти пам'ятаєш, де лежали його рибальські снасті?
Керол збентежено глянула на подругу.
— Вони лежали на березі, де ж їм ще бути? А чого ти питаєш?
Джіл усміхнулась.
— І як ми тоді не помітили — не розумію. Адже ж так ясно, що він не справжній рибалка. Якби він справді ловив рибу, його рибальські снасті лежали б коло річки. А це було зовсім не так. Вудка, сітка і все інше лежало по другий бік, далеко від води. Він і не думав ловити рибу. Ці снасті потрібні були йому про людське око.
— Ти маєш слушність, — погодилася Керол і підвелася. — От дурепи — не збагнули цього одразу. — Вона задумалась. — Виходить, він вистежив нас. Але як він міг знати, що нам відомо щось про Янові скарби?
— Мабуть, він знав, що «Норець» належить татові, — висловила здогад Джіл. — А тут наш катер причалює якраз напроти того місця, де колись жив Ян.
— Я все ще не розумію, звідки він міг знати про Яна? — заперечила Керол.
— Я теж не знаю, — усміхнулась Джіл. — Але татко часто каже, що якби поліції було відомо хоч четверту частину тих таємниць, які знають шахраї, то вона давно піймала б їх усіх.
За кілька хвилин вони знову зібралися на набережній і попрямували до машини, що вже чекала на них. Поліцейський офіцер ішов попереду.
— Зачекайте! — зненацька вигукнув Майкл. — А як же бути з Яновою Біблією?
— Про неї подбають, — запевнив офіцер.
— Чи не можна було б віддати її нам, як ви думаєте? — запитала Джіл.
Поліцейський офіцер замислився.
— Мабуть, це можна буде зробити, — мовив він. — Але, звичайно, після слідства.
— Зрештою, — сказала Джіл, — це теж викрадена власність, як і скарби. Біблію украв рибалка. І буде справедливо, якщо ми повернемо її назад.
— Знаєте що, — раптом запропонував Пітер. — Відвезімо Янову Біблію назад на «Норці». По дорозі додому зайдемо до Абінгдона.
— І поставимо її знову на полицю, наче за цей час з нею нічого не сталося, — гаряче підтримав його Майкл.
— От було б смішно! — погодилася Джіл. — Хотілося б мені бачити вираз обличчя сторожа, коли він угледить Біблію серед інших книг, хай навіть трохи брудну і в плямах.
— А пам'ятаєте, — задумливо мовила Керол, — як він сказав: «Все в Біблії. Все в Біблії»? Старий Ян мав рацію — в ній було щось таке, про що він навіть не здогадувався.
— О? А що ж саме? — поцікавився Майкл.
— Як що? Найцікавіші в моєму житті канікули, — сміючись відповіла Керол.
— Тепер я поплив би на «Норці» куди завгодно, — сказав Пітер і обернувся, щоб кинути погляд на мале суденце, що стояло внизу біля причалу.
— Я теж, — озвалася Керол. — Якщо тільки, — додала вона, — на ньому буде той самий шкіпер і та ж команда.
