Такао дістався берегів Каліфорнії з двома парами білизни, розфарбованою від руки фотографією батьків і самурайським мечем, яким володіли сім поколінь його роду. Батько вручив меч синові в мить прощання, бо не міг передати жодній з дочок, і хай би навіть хлопець ніколи ним не скористався, зброя — само собою зрозуміло — мала належати йому. Ця скута з найкращої криці й фальцьована шістнадцять разів стародавніми майстрами катана[8] з оздобленим сріблом та бронзою руків’ям у вкритих червоним лаком дерев’яних із золотою карбівкою піхвах була єдиним скарбом родини Фукуда. Такао віз її загорнуту в мішковину, але довгу й криву катану неможливо було ні з чим сплутати. Люди, котрі під час стомливого плавання тулилися разом із ним у трюмі, ставилися до хлопця з належною пошаною, бо зброя була незаперечним доказом його славетного походження.
Щойно опинившись на березі, Такао одержав допомогу від нечисленної громади Оомото Сан-Франциско, а за кілька днів уже працював садівником з одним співвітчизником. Далеко від осудливого погляду батька, котрий вважав, що воїн не повинен бруднити руки землею, а лише кров’ю, він рішуче заповзявся опановувати новий фах, і невдовзі завоював авторитет серед ісеїв, які займалися сільським господарством. Такао був невтомним у праці, вів помірне доброчесне життя, як вимагала його релігія, й за десять років назбирав належних вісімсот доларів, щоб замовити в Японії дружину. Сваха запропонувала трьох кандидаток, і він зупинив вибір на першій, бо йому сподобалося її ім’я Хейдецо. Такао чекав її на причалі в своєму єдиному приношеному, лисніючому на рукавах і сідницях, але добротному костюмі, в налощених черевиках та в купленій у Китайському кварталі панамі. Прибула наречена виявилася на десять років молодшою за нього сільською дівчиною — міцною, миловидою, з суворою вдачею та гострою на язик, а зовсім не такою лагідною, як обіцяла сваха; Такао одразу пересвідчився в цьому. Оговтавшись від несподіванки, він виснував, що зрештою її сильний характер можна вважати навіть чеснотою.
Хейдецо з’явилася в Каліфорнії без особливих ілюзій. На пароплаві, де тулилася разом із дюжиною інших дівчат, чула моторошні історії про незайманок, як вона, котрі кидали виклик океанській стихії, щоб в Америці вийти заміж за заможних юнаків, а на причалі на них чекали старі шарпаки або й гірше — сутенери, які продавали їх у борделі або в рабство на підпільні фабрики. Хейдецо пощастило, бо Такао Фукуда надіслав їй недавній знімок і не ошукав, оповідаючи про себе; він повідомив, що може запропонувати їй життя, яке потребуватиме зусиль та праці, але чесне й не таке тяжке, як у її селі в Японії. Вони мали чотирьох дітей: спочатку на світ одне по одному з’явилися Чарльз, Мегумі та Джеймс, а згодом — коли збіг не один рік, і Хейдецо вже вважала себе неплідною — тисяча дев’ятсот тридцять другого року народився Ітімей. Пологи були передчасними, а малюк здавався таким кволим, що батьки не вірили, що він виживе, й у перші місяці не давали йому імені. Мати загартовувала сина, як могла, настоянками з трав, голкотерапією та холодною водою, аж поки той нарешті якимось дивом почав виявляти ознаки життєстійкості. Тоді, на відміну від братів, яким дали англійські імена, що легко вимовлялися в Америці, його нарекли японським. Хлопчика назвали Ітімеєм — це ім’я за кандзі[9] означає життя, світло, сяйво або зірку. З трьох років малюк плавав, наче морський вугор — спершу в басейні, а згодом у крижаних водах затоки Сан-Франциско. Батько загартовував його характер фізичною працею, любов’ю до рослин та бойовими мистецтвами.
Коли народився Ітімей, родина Фукуда насилу переживала найгірші роки великої депресії. Батьки взяли в оренду земельну ділянку під Сан-Франциско, де вирощували овочі та фруктові дерева, а продукцію возили на місцеві базари. А ще Такао підробляв, прцюючи на Беласко — першу родину, яка найняла його, коли він відділився від співвітчизника, котрий прилучив Такао до садівництва. Добра репутація прислужилася, коли Ісак Беласко звернувся до нього, щоб розбити сад на землі, яку придбав у Сі-Кліффі, наміряючись звести там будинок, де сто років житимуть його нащадки, — як жартома сказав Ісак архітекторові, не підозрюючи, що так воно й буде. В його адвокатській конторі ніколи не бракувало грошей, бо він представляв інтереси Західної компанії залізничних та морських перевезень; Ісак був одним із небагатьох підприємців, які не постраждали через економічну кризу. Гроші тримав у золоті і вкладав їх у рибальські судна, тартак, механічні майстерні, пральню й подібний бізнес. Він робив це, сподіваючись дати роботу бодай декому з тих нещасних, котрі стояли в чергах за безплатною юшкою, і таким чином допомогти їм у злиднях, однак ця альтруїстична мета мала для Беласко несподіваний зиск. Поки будівельники — згідно з безладними вказівками його дружини — зводили дім, Ісак ділився з Такао своєю мрією: на скелястому, відкритому всім вітрам і туману пагорбі розводити рослини з інших, далеких країв. Поки ця божевільна ідея була відтворена на папері, Ісак Беласко й Такао Фукуда пройнялися взаємоповагою. Вони разом читали каталоги, відбирали та замовляли на інших континентах дерева й рослини, які прибували загорнуті у вологі мішки з присталим до коріння рідним грунтом. Разом розшифровували інструкції та звели по деталях, наче розгадуючи головоломку, доставлену з Лондона скляну оранжерею. Так само разом їм випало підтримувати життя цього еклектичного райського саду.