14 серпня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року Японія капітулювала, і концентраційні табори почали закривати. Родині Фукуда видали по двадцять п’ять доларів і по квитку на поїзд до Аризони. Як і решта переселенців, вони ніколи не згадуватимуть на людях роки приниження, коли були поставлені під сумнів їхні відданість та патріотизм: життя без честі нічого не варте. Shikata ga nai. Нічого не вдієш. Їм не дозволили повернутися до Сан-Франциско, та вони й не мали потреби туди їхати. Такао втратив право оренди землі, яку раніше обробляв, і найому колишньої оселі; нічого не залишилося й від його заощаджень та грошей, які дав Ісак Беласко. В грудях у Такао постійно шуміло, він без перестану кашляв, ледве витримував біль у спині й почувався нездатним повернутися до тяжкої сільської праці — єдиного заняття, доступного чоловікові його стану. Він мов заціпенів, хистке становище родини, здавалося, не надто турбувало Такао: його сум набув форми байдужості. Якби не турботливість Ітімея, який скрізь супроводив батька й змушував його їсти, той би лежав у кутку та курив до самої смерті, а тим часом його дружина й дочка відпрацьовували багатогодинні зміни на фабриці, щоб хоч якось утримувати родину. Ісеї нарешті могли набути громадянство, але навіть це не вивело Такао з прострації. Тридцять п’ять років він мріяв мати ті самі права, що й будь-який американець, а тепер, одержавши такий шанс, хотів лише одного: повернутися до Японії, своєї розгромленої батьківщини. Хейдецо спробувала була відвести його до міграційної служби, але зрештою мусила піти туди сама, бо єдиними словами, які вимовляв чоловік, були прокльони на адресу США.
Мегумі довелося знову відкласти свою мрію про медичну освіту й про заміжжя, а тим часом переведений до Лос-Анджелеса Бойд Андерсон ні на мить її не забував. Закони, що забороняли шлюби та співжиття представників різних рас, скасували майже в усіх штатах, але й досі такий союз, як їхній, вважався скандальним; жоден не наважувався сказати батькам, що вони більше трьох років жили разом. Для Такао Фукуди це стало б катастрофою, він би ніколи не погодився на зв’язок дочки з білим, а тим паче охоронцем їхнього табору в Юті. Йому довелося б зректися дочки, а отже втратити її. Він уже втратив Чарльза на війні, а потім депортованого до Японії Джеймса, про якого не сподівався колись щось почути. Батьки Бойда Андерсона, шведські емігранти першого покоління, жили в Омасі[13] й заробляли на життя молочарством, однак у тридцяті роки розорилися, після чого знайшли роботу на цвинтарі. Це були добропорядні, побожні люди, не расисти, але син не міг заговорити з ними про Мегумі, перш ніж та прийме від нього обручку.
Щопонеділка Бойд розпочинав нового листа, до якого кожного дня додавав нові абзаци, почерпнуті з «Мистецтва писати любовні листи» — самовчителя, популярного серед солдатів, які, повернувшись з війни, залишили далеко своїх подружок, — а по п’ятницях відносив своє послання на пошту. Дві суботи на місяць методичний чоловік намагався додзвонитися до Мегумі по телефону, хоча йому це не завжди вдавалося, а по неділях робив ставки на іподромі. Бойдові бракувало азарту справжнього гравця, мінливості змагань змушували його нервувати й провокували виразку шлунку, але молодик випадково виявив, що йому щастить на перегонах, тож намагався скористатися з цього, щоб збільшити скромні статки. Вечорами він студіював механіку, наміряючись залишити військову службу й відкрити майстерню на Гаваях. Гадав, що це найкраще місце, де вони могли б оселитися, бо там була численна японська громада, яка уникнула ганебного переселення в табори, хоча саме там Японія здійснила напад. У листах Бойд старався переконати Мегумі в принадах Гаваїв, там вони б могли ростити дітей в атмосфері, де расова ненависть не зашкалювала, однак Мегумі не думала про дітей. Вона тривалий час листувалася з двома китайськими лікарями, наполегливо дошукуючись, яким чином могла б студіювати східну медицину, оскільки західна була їй недоступна. Невдовзі дізналася, що й тут на заваді стоять її стать та японське походження, як і попереджав її наставник Френк Делілло.