Перші три місяці минули сумбурно, Альма ніяк не могла зосередитися навіть на найпростіших питаннях, як харчування, прання, транспорт і розклад занять; цим займалися спочатку її бонни, а згодом тітка Ліліан. Їй ніколи не доводилося стелити постіль чи прасувати блузку, для цього існували служниці; вона так само не мусила вкладатися в якийсь бюджет, бо в домі Беласко не говорили про гроші. Альма здивувалася, коли Натаніель пояснив їй, що її бюджет не передбачає видатків на ресторани, чайні салони, манікюрниць, перукарок чи масажисток. Брат у перших з’являвся раз на тиждень і з олівцем у руці вчив її вести рахунок своїх витрат. Вона обіцяла виправитися, однак наступного тижня знову мала борги. Альма почувалася чужоземкою в цьому помпезному місті; одногрупниці не приймали її до свого кола, а хлопці уникали, проте в листах до родичів вона не зізнавалася в цьому, і щоразу, коли Натаніель радив їй повернутися додому, відповідала, що немає нічого гіршого, ніж повернутися, підібгавши хвоста. Дівчина зачинялася у ванній, як колись у шафі, і вмикала душ, аби шум води заглушив лихі слівця, якими вона кляла мінливу долю.
В листопаді на Бостон обрушилася зима. Перші сім років життя Альма провела у Варшаві, але не пам’ятала тамтешнього клімату. Під ударами граду, вітру та снігу місто втратило свої барви; яскравість зникла, залишилися тільки сіра та біла фарби. Життя тривало в приміщеннях, де, тремтячи від холоду, доводилось присуватися якнайближче до радіаторів. Хоч скільки одежин напинала Альма, варто було виткнутися на вулицю, як її одразу проймав холод, уїдаючись у шкіру й пробираючи до кісток. Обморожені руки та ноги набрякали, через холод вона весь час кашляла. Ранками доводилося набиратися духу, щоб підвестися, вдягтися, немов інуїт[15] і, кинувши виклик негоді, перебігти від одного корпусу коледжу до іншого, притискаючись до стін, щоб не підхопив вітер, й ледве пересуваючи ноги на слизькій кризі. Рух на вулицях завмирав, машини стояли вкриті кучугурами снігу, який їхні власники мусили збивати лопатками; люди йшли зіщулені, загорнуті у вовну та шкіру, діти, свійські тварини й птахи зникли з вулиць.
І саме тоді, коли Альма нарешті визнала поразку й зізналася Натаніелю, що ладна зателефонувати його батькам і попросити, щоб вони витягли її з цього холодильника, вона вперше зустрілася з Вірою Нойман, художницею та підприємницею, котра своє мистецтво зробила доступним простим людям на хустках, простирадлах, скатертинах, посуді, білизні — одне слово, на будь-яких речах, на які можна було нанести малюнок або відбиток. Віра зареєструвала свою марку тисяча дев’ятсот сорок другого року й невдовзі утворився ринок її товарів. Альма невиразно пригадувала, що тітка Ліліан суперничала з приятельками в тому, хто в новому сезоні першою пишатиметься в хустках чи одяганках од Віри, але доти нічого не чула про мисткиню. Дівчина спонтанно пішла на якусь зустріч із нею, щоб побути в теплі між двома лекціями, й опинилася в переповненій залі, стіни якої прикрашали розмальовані тканини. Всі барви, що втекли від бостонської зими, зійшлися на цих стінах — визивні, примхливі, фантастичні.
Публіка зустріла доповідачку стоячи й плескаючи в долоні, й Альма ще раз усвідомила міру свого невігластва. Вона не підозрювала, що дизайнерка хусток тітки Ліліан така знаменитість. Віра Нойман була жінкою непоказною (її зріст дорівнював ста п’ятдесяти сантиметрам), свою сором’язливість вона приховувала за окулярами в темній оправі, що затуляли півобличчя, але варто було їй заговорити, щоб усі зрозуміли, що перед ними видатна людина. Альма заледве могла розгледіти її на сцені, але уважно слухала кожне слово, відчуваючи, що шлунок стиснувся до розміру кулака, й розуміючи визначальність миті. За годину й п’ятнадцять хвилин яскрава, ексцентрична маленька феміністка потрясла аудиторію розповідями про нескінченні подорожі, що надихнули її на різноманітні колекції: Індія, Китай, Гватемала, Ісландія, Італія та інші кутки планети. Вона говорила про свою філософію, про техніки, які застосовувала, про комерціалізацію й поширення продукції, про труднощі, які доводилося долати.