Того дня Альма й Ленні сиділи в саду і — як це часто робили — згадували минуле, а Ірина неподалік мила водою зі шлангу Софію. За кілька років перед тим Ленні побачив у Інтернеті організацію, що перевозила собак з Румунії, де ті блукали вулицями, збившись у зворушливі зграї, до Сан-Франциско, й віддавала тварин добрим людям. Писок Софії з чорною плямою на оці причарував його, і Ленні, не роздумуючи довго, заповнив формуляр, переказав обумовлені п’ять доларів і наступного дня пішов по собаку. В оголошенні забули зазначити, що Софія не мала однієї лапи. Вона звикла обходитися трьома, єдиним наслідком травми було те, що Софія шматувала одну кінцівку будь-якого предмета, як то ніжки стільців та столів, однак Ленні давав цьому раду, накупивши силу-силенну пластмасових ляльок. Щойно тварина відгризала якійсь ручку чи ніжку, Ленні одразу давав їй іншу ляльку, й справа залагоджувалася. Єдиною вадою її собачої вдачі було те, що Софія не зберігала вірності господарю. Вона дуже прив’язалася до Кетрін Хоп, і варто було заґавитися, як Софія вже мчала прожогом до лікарки й стрибала тій на руки. Їй подобалось кататися на інвалідному візку.
Софія спокійно стояла під струменем води; тим часом Ірина говорила щось до неї по-румунськи, а сама прислухалася до розмови Альми й Ленні, щоб потім переповісти її Сетові. Дівчина зневажала себе за те, що їх підслуховує, однак бажання розгадати таємницю цієї жінки зробилося їхньою з Сетом нав’язливою ідеєю. Зі слів самої Альми дівчина знала, що її дружба з Ленні зародилася в тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертому році, коли помер Натаніель Беласко, й тривала кілька місяців, але обставини зробили її такою міцною, що коли вони знову зустрілися в Лак-хаузі, то легко поновили давні стосунки, мовби ніколи й не розставалися. Альма саме розповідала Ленні, що, коли їй виповнилося сімдесят вісім років, вона — утомившись від людей та правил поведінки, дотримуватися яких мусила ще змалку, — відмовилася виконувати роль глави родини Беласко. Ось уже три роки вона мешкала в Лак-хаузі, і тут їй дедалі більше подобалося. Життя в притулку було покутою за колишні привілеї, самовпевненість та матеріалізм. Найкраще було б провести решту днів у якомусь буддистському монастирі, але Альма не була вегетаріанкою, а медитація завдавала їй болю в спині, тому віддала перевагу Лак-хаузу, нажахавши цим сина й невістку, які б воліли, щоб вона краще блукала з бритою головою вулицями Дармсали[21]. В Лак-хаузі Альма почувалася затишно, їй не довелось відмовитися ні від чого істотного, а на випадок потреби до Сі-Кліффа було півгодини їзди; втім, до родинного будинку, який вона ніколи не сприймала як свій, бо спершу він був свекрів, а згодом належав її синові й невістці, Альма вибиралася лише на спільні обіди. Попервах вона у Лак-хаузі ні з ким не спілкувалася, це було однаково, що мешкати самій у другорядному готелі, але з часом зав’язала деякі знайомства, а відколи з’явився Ленні, взагалі не почувалася самотньою.
— Ти могла вибрати й краще місце, Альмо.
— Мені не треба нічого кращого. Єдине, чого мені бракує, це коминка взимку. Я люблю дивитися на вогонь, це однаково, що споглядати морські хвилі.
— Я знаю одну вдову, котра останні шість років подорожує морями. Щойно лайнер причалює в кінцевому порту, родичі передають їй квиток, і вона вирушає в нове навколосвітнє плавання.
— Як таке не спало на думку моєму синові й невістці? — розсміялася Альма.
— Це має свою перевагу, адже якщо ти помреш у відкритому морі, капітан накаже викинути труп за борт, і родина заощадить на похороні.
— Мені тут добре, Ленні. Позбувшись прикрас та уборів, я відкриваю себе такою, як я є. Це доволі повільний процес, але вельми корисний. Кожен мусив би пройти через таке наприкінці життя. Якби я була дисциплінованою людиною, то спробувала б виграти партію в онука й сама написала мемуари. Тут я маю дозвілля, свободу й тишу, яких була позбавлена в метушні попереднього життя. Я готуюся до смерті.
— Тобі ще далеко до цього, Альмо. Ти чудово виглядаєш.
— Дякую. Мабуть, це через кохання.
— Кохання?