Її брат Самуель уперше після війни опинився в Парижі. Альмин важкий багаж включав баул з фотоплівками її рисунків, а також сотнями зразків каліграфії та малюнків, покликаних надихнути її на нові ідеї. Багаж Самуеля був мінімальним. Він прилетів з Ізраїлю в камуфляжних брюках, шкіряній куртці, армійських черевиках, а в його легкому наплічнику лежали дві пари білизни. У свої сорок п’ять років Самуель і далі жив, як солдат, — бритоголовий, з продубленою сонцем, наче підошва, шкірою. Для брата й сестри ця зустріч була прощею в минуле. З плином часу, завдяки постійному листуванню, вони розвинули свою дружбу, оскільки обоє мали хист до письма. Альма напрактикувалася в цьому в юності, коли з головою поринала в свої щоденники. Неговіркий, недовірливий Самуель вмів бути красномовним і привітним у своїх епістолах.
У Парижі взяли напрокат автівку, і Самуель повіз сестру до того села, де колись загинув. Альма була його штурманом, бо пам’ятала маршрут, який подолала разом з дядьком і тіткою в п’ятдесяті роки. Відтоді Європа піднялася з руїн, і вона насилу впізнавала місце, що колись було суцільним згарищем, а тепер відродилося, оточене виноградниками й лавандовими лугами, осяяне сонцем у найкращу пору року. Навіть цвинтар мав урочистий вигляд: надгробки, мармурові ангели, хрести, металеві загорожі, тінисті дерева, горобці, голуби, тиша. Доглядальниця, привітна дівчина, повела їх вузькими стежками між могил до меморіальної таблички, встановленої давним-давно родиною Беласко. Табличка була ціла й непошкоджена: Самуель Мендель, 1922 —1944, льотчик Королівських ВПС Великої Британії. Нижче вони побачили ще одну бронзову табличку, меншого розміру: Загинув у бою за Францію та свободу. Потішений Самуель зняв берет і почухав потилицю.
— Метал, здається, щойно почистили, — завважив він.
— Мій дідусь чистить його й доглядає солдатські могили. Це він встановив другу табличку. Дідусь був в Опорі.
— Справді?! Як його звати?
— Клотер Мертіно.
— На жаль, я з ним незнайомий, — мовив Самуель.
— Ви також були в Опорі?
— Так, деякий час.
— Тоді ви повинні зайти до нас на келих вина, дідусь буде радий з вами познайомитися, месьє...
— Самуель Мендель.
Дівчина якусь мить вагалася, тоді знову перечитала ім’я на табличці й здивовано озирнулася.
— Так, це я. Як бачите, не зовсім мертвий.
Вони сиділи вчотирьох на кухні одного з поблизьких домів і пили перно, заїдаючи його багетом з шинкою. Пропахлий часником, приземкуватий Клотер Мертіно гучно сміявся, притискав брата й сестру до грудей і, наповнюючи раз по раз склянки, охоче відповідав на запитання Самуеля, якого називав mon frére[33]. Як пересвідчився Самуель, господар не був одним із тих штучних героїв, маси яких з’явилися після війни. Клотер Мертіно чув про збитий над селищем англійський літак і що один пілот врятувався, й знав особисто двох, а ще імена інших людей, які його переховували. Він слухав історію Самуеля, підносячи до очей ту саму хустинку, якою була перев’язана його шия — в неї ж сякався, нею витирав піт з чола й жир з рук. «Дідусь завжди був тонкосльозим», — пояснила онука, наче виправдовуючись.
Самуель розповів господареві, що його прізвисько в єврейському опорі було Жан Вальжан і що на кілька місяців він втратив пам’ять, бо при падінні літака травмував голову, але потім став дещо пригадувати. Самуель невиразно пам’ятав великий дім, прислужниць у білих чіпцях і чорних фартухах, але не міг згадати нікого з родини. Намірявся після війни податися на пошуки своїх коренів до Польщі, бо звідти походила мова, якою він додавав, віднімав, лаявся та бачив сни; десь у тій країні був дім, що зберігся в його пам’яті.
— Я мусив дочекатися, коли скінчиться війна, щоб з’ясувати своє ім’я й долю родини. В тисяча дев’ятсот сорок четвертому розгром німців зробився вже очевидним, пригадуєте, месьє Мертіно? Ситуація несподівано змінилася на східному фронті — там, де британці й американці найменше очікували. Вони гадали, що Червону армію складають банди недисциплінованих, голодних і погано озброєних селян, нездатних опиратися Гітлеру.
— Авжеж, чудово пам’ятаю, mon frére. Після Сталінградської битви міф про непереможність Гітлера похитнувся, і в нас з’явилася надія.
— Поразка під Сталінградом змусила німців відступати аж до Берліна, — додав Самуель.
— А тоді висадка союзників у Нормандії в червні тисяча дев’ятсот сорок четвертого, і через два місяці визволення Парижа. Незабутній день!