— Я потрапив у полон. Есесівці вистежили мою групу, і товаришів, які вижили, вбивали пострілом у потилицю, щойно ті здавалися. Я випадково вижив, бо саме блукав у пошуках харчів. Точніше, нишпорив по навколишніх садибах, шукаючи, що поцупити. Ми їли навіть собак і котів — усе, що потрапляло під руку.
Самуель розповів господарю про ці, найтяжчі для нього дні за всю війну. Самотній, голодний заблуда, не маючи жодних контактів з Опором, він вів нічне життя, харчуючись виритими з землі хробаками та їдлом, яке вдавалося вкрасти, аж поки наприкінці вересня його схопили. Наступні чотири місяці був на примусових роботах — спершу в Моновіці, згодом в Аушвіці-Біркенау[34], де на той час уже загинули мільйон двісті тисяч чоловіків, жінок та дітей. В січні, перед неуникним наступом росіян, нацисти одержали наказ знищити всі докази того, що там відбувалося. Вони погнали колони в’язнів по снігу, без харчів і теплого одягу до Німеччини. Виснажених людей, які відставали, страчували на місці, але поспіх завадив есесівцям знищити все і всіх — сім тисяч в’язнів вижили. Він був одним з них.
— Не думаю, що росіяни квапилися нас визволяти, — вів далі Самуель. — Їхній український фронт проходив поруч, солдати відчинили ворота табору. Ті з нас, хто могли рухатися, вийшли, насилу тягнучи ноги. Ніхто нас не зупинив. Ніхто не допоміг. Ніхто не дав бодай кусня хліба. Нас звідусіль гнали.
— Я знаю, mon frére. Тут, у Франції, ніхто не допомагав євреям, мені соромно це казати. Але не забуваймо: то були страшні часи, всі голодували, а за таких обставин люди втрачають людяність.
— Сіоністам у Палестині ми також не були потрібні, для них ми були непридатними рештками війни, — озвався Самуель.
Він пояснив, що сіоністи шукали молодих, міцних, здорових людей — сміливих бійців, щоб протистояти арабам, і невтомних трударів, щоб обробляти суху землю. Проте однією з небагатьох речей, які він пам’ятав з попереднього життя, було вміння літати, і це полегшило еміграцію. Він перетворився на солдата, пілота, шпигуна. Був одним з охоронців Давида Бен Гуріона, коли в тисяча дев’ятсот сорок восьмому році постала Держава Ізраїль, а через рік став одним з перших агентів Мосада.
Брат і сестра провели ніч у селищному хостелі, а наступного дня повернулися до Парижа й полетіли далі, до Варшави. У Польщі марно шукали сліди батьків, знайшли тільки їхні імена в списку жертв Треблінки, укладеному Єврейською агенцією. І разом обійшли територію колишнього табору Аушвіц, де Самуель намагався примиритися з минулим, але то була проща до наймоторошніших кошмарів, яка тільки підтвердила його переконання, що люди — найжорстокіші звірі на планеті.
— Німці — не нація психопатів, Альмо. Вони звичайні люди, як ми з тобою, але фанатизм, влада й безкарність будь-яку людину здатні перетворити на звіра, якими були есесівці в Аушвіці, — сказав він сестрі.
— Гадаєш, за певних обставин, ти теж поводився б, наче звір, Самуелю?
— Навіщо гадати, Альмо, я це знаю. Я все життя був військовим. Я воював. Допитував полонених, багато полонених. Але, сподіваюсь, подробиці тебе не цікавлять.
Натаніель
Прихована хвороба, якій судилося вбити Натаніеля Беласко, чатувала багато років непомітно ні для оточуючих, ні навіть для нього самого. Перші симптоми нагадували грип, який тієї зими масово поширився в Сан-Франциско, і за пару тижнів зникли. Повторилися вони лише через роки, і спричинилися до страшної втоми: в окремі дні Натаніель тягнув ноги й зіщулювався, наче завдав собі на плечі мішок з піском. Він і далі відпрацьовував звичну кількість годин на день, але час погано корився йому: стоси документів на письмовому столі росли, мовби самі розмножувалися ночами, Натаніель бентежився, губив сліди справ, які старанно вивчав і в яких раніше міг би розібратися з заплющеними очима, а тепер забував те, що щойно прочитав. Усе життя Натаніеля змагало безсоння, а віднедавна в нього часом ще й підвищувалася температура, він пітнів. «Ми обоє потерпаємо через менопаузу», — казав жартома Альмі, але тій це не здавалося смішним. Він припинив заняття спортом, його вітрильник стояв на приколі, і чайки лаштували на ньому гнізда. Натаніелю було важко ковтати, він почав втрачати вагу, не мав апетиту. Альма готувала йому коктейлі з протеїновим порошком, які чоловік насилу сьорбав, а потім вибльовував непомітно, щоб її не налякати. Коли на шкірі з’явилися виразки, сімейний лікар, який у їхній родині був такою ж реліквією, що й деякі меблі, придбані Ісаком Беласко в тисяча дев’ятсот чотирнадцятому році, й досі трактував симптоми послідовно як анемію, кишкову інфекцію, мігрень і депресію, послав його до онколога.
34
Моновіц (або Аушвіц-3) — робочий табір, Аушвіц-Біркенау — табір винищення на території Польщі.