Гори, гори, моя зоре… Зоря горюча. На ім’я Ярь.
Три доби горить Яна Ярь.
ВХІД
Коли корабель входить у гіпер, світ — суцільне сяєво. Коли виходить — блимають лампи «аварійки», дзижчить вібромасажер капсули, серце спотикається, в’яло жує якусь бридоту, яку уприснуто у вени, — світ повертається у свідомість, складається мов пазл.
Між входом і виходом — прочерк. Чорна скринька, точніше — мить. Там немає ані світу, ані нас у світі. Ані темряви, ані світла.
Але темрява була. І тиша. І холод.
Я опритомнів, вже знаючи — все не так, а це означає, що все погано.
Вибрався навпомацки з відсіку. Ніде жодної іскри. Хоч око виколи. Шлюзи відкриті. Люки видерті, як перетинки, що луснули. Повітря дивне. Непроглядний морок хрустів на зубах гірким пилом. Смак залишеної миті.
А потім виплеснулись крики. Звідусіль. Не один я поліз до кают-компанії, хоча був зобов’язаний залишатися на місці і зберігати спокій. І правильно робив: дехто з екіпажу — лише вони напам’ять знають усі переходи — бив по перегородках і горлав, схоже, у складені рупором долоні:
— Усім, хто чує! Залишити відсіки, іти на мій голос! Збір у кают-компанії! Всім, хто чує…
— Зброя, ліхтарі, запальнички, п’єзорки є? — запитав густий, мов смола, бас, коли я завалився до шлюзу. — Здати!
Запитання було таким абсурдним, що паніка кудись поділася. Сконала від шоку. В космос на сірниках… в гіпер на п’єзорці…
— Не курю і без зброї.
— Ім’я, звання?
— Лесь Білов, пасажир з третього рівня. Квиток показати, контролере?
— Угу, — злобно буркнув смолянистий бас, — тільки світло увімкни, а то номера не видно.
— Що ж сталося? — я все ще сподівався на банальну аварію, але промерзле від жаху нутро відчувало — влипли по саме не можу. І не факт, що виберемося живими.
— Сталося? Бал-маскарад, блін, — лайнувся у темряві володар басу. — Відповзай по стінці праворуч. І тихо. Не галасувати, не шукати своїх. За чверть години перекличка, тоді і дізнаєшся.
Я ступив. Чиїсь руки мене обійняли, жаркий шепіт миттю зігрів:
— Лесь! Живий!
Є Бог на світі, є.
— Завжди, Янко!
Ми не зрозуміли, коли закрилася накривка «банки». Просто бас «контролера» не відгукнувся при перекличці. Капітан одразу наказав усім відійти від шлюзу. Натовп хитнувся, і нас з Янкою вчавило у стіну. І стіна незрозуміло спружинила. Виявилося — її вже нема. А замість — щось слизьке, пружне.
— Ласкаво просимо в дупу Бога! — ужалив Влад. Мені б його оптимізм.
У відсік, де був шлюз, проходу не стало. Там темрява виявилася ненажерливою — ковтала з прицмокуванням.
І жодна п’єзорка не працювала.
І сталося світло…
Приреченому вже не допомогти. Він зависає над головами — поховальне вогнище з самого себе. Світить страхітливою лампою. І банка заповнюється повітрям із запахом озону. А далі — по-різному. Хай хтось інший розповідає, як невидимі риби починають клювати на черв’яка, як смокчуть його з середини.
І знову — темрява. Темрява — це гарно. Це означає — що ніхто зараз не помирає.
Помітили: сплячих жраби не брали. І всі почали спати по саме не можу або просто лежати, витріщатися в нікуди, намагаючись не рухатись. І кожний боявся поворухнутися першим.
За добу взяли одразу трьох. Манни було — по кісточки. Влад припустив: нас посилено годують — надто млявими стали.
Світляки горять майже годину. Олена, дружина Капітана, кілька годин висіла над нами. Чому — знають лише жраби, але у них не запитаєш. А ми скопом тримали її чоловіка, притискали його до підлоги — щоб не кинувся за нею подихати. Тримали, поки він не прохрипів з обпалюючою, ненависною люттю:
— Слухати сюди! Є завдання, смертники! Дезертирам — вишка!
Ми думали — все, хана Капітану, з’їхав мужик. Ач ні. Кожному знайшов, чим зайнятися, ПОКИ СВІТЛО. Перевіряти вціліле обладнання, ремонтувати, що можливо, лагодити одяг. А сам гайнув до заблокованого шлюзу в тому самому відсіку… і нічого не сталося. Виявилось, є до шлюзу доступ. Є! Так і копирсався там години три, ледь устигли його висмикнути, коли на світляка Олени, нарешті, клюнуло, і світло стало повільно згасати.
Янка ревіла — глухо, зарившись мені у плече. Мої руки блукали по її липкому волоссю, очищуючи від згустків манни.
— Тихіше, дитино.
— Не можу! Це ще гірше, Лесь, — невагомим шепотом жарко обдало вухо. — Вже не страшно — нудотно! Я уявлю себе такою мертвою лампочкою, а живі внизу діловито копошаться, куртки зашивають… і радіють такому світлу! Гірше, ніж тварини!