— Ось, тримай. Знайшла, коли Осін… світив.
У долоню лягла крупинка кристалу тридерому.
— Ех, сюди б ще гніздо. І батарейку…
Влад, який, схоже, ніколи не спить, вклинився:
— І вітерець! І вікно з видом на море!
— Затни пельку! — загорланили усі хором.
Гвіздок в язик цьому Владу, і підвісити. Земля — заборонена тема. Туга давить, як перевантаження у дцать же — до кривавого поту. Туга розмазує душу на тисячі світлових — дотягнутися б, пробігтися б по траві босоніж…
— Кому тут гніздо? — голос Кепа гасить невидимі дюзи, і перевантаження, що стиснуло серце в крапку, змінюється невагомістю раптового щастя.
Є Бог у світі. Є. І маленькі Його дива. Простенькі, як гніздо тридерома з працюючою батарейкою.
Пальці, сковзкі від мани, — як чужі. Лише б не упустити крупинку запису в слиз на підлозі — ніяких світляків не вистачить знайти… Мражи жрабові! Ач, Янка має рацію — я звик! Став гірше людожера, якщо здатний так думати про смерть друзів. Байдуже. Раціонально. І не про смерть. І не про людей. І не думати. Чи завжди таким був?
Хто там шив абажури зі шкіри євреїв? У нас є лампочки. Десять штук в упаковці.
Десять негренят, невидимих у мороці. Шестеро чоловіків, три жінки і Янка. Скупчилися, обнялися за плечі. У мене в руках шматочок з іншого життя. Зі світу, куди ми можемо не повернутися.
— Лесь, ну давай!
— Дихай потилицею, Владе, а то тридешку здмухнеш! І для кого ці штуки робили? Дюймовочки жовтопузі! Дайте мені павучу лапку — кнопку натиснути.
Янка щасливо засміялася. Вперше за все безчасся. За всю темряву зупиненої чорної миті.
— Дай мені!
І я віддав. І ніщо в мені не здригнулося.
Клацнув тридером. Фонтаном виплеснувся колір, загуркотів звук, захопив…
…захопив Янку, що злетіла назустріч чорним птахам.
Тридером одразу схлипнув, зашипів, як п’єзорки: енергія пішла, наче в пісок, всмокталася в жраб’ячу пащу. Але хтось з нас уже горлав, а потім всі, самозабутньо. І я теж горлав заіржавілим від напівшепоту горлом, гугняво і фальшиво:
І тут наш локус п’ять на п’ять здригнувся. Банка розділилася, мов жива клітка. І ми опинилися в порожнині, прокресленій вузькою сіруватою щілиною, наче зіницею.
А Янка продовжувала падати сяючою сніжиною у морок. У темряву, що виплеснулася у світ душами, які пішли. У темряву мого серця, що гуркотіло криком.
Вона висіла жариною в безодні і танцювала, як перед розумними бджолами Зіш. Єдину фразу, яку я навчився розуміти: «Я кохаю тебе! Кохаю! Кохай!»
— Тримайся, Янко! — закричав Влад, кидаючись до щілини.
ВИХІД
Ми тримаємо її з усіх сил. Вчепившись серцями і душами у співаючу жарину.
Ми тримаємо її усією люттю, усією ненавистю, усім життям.
— Ррауувв! — стогне темрява, пронизана поцілунком світла.
— Люби! — танцює Янка.
Я бачу її навіть із заплющеними очима: язичок палаючої свічки тріпотить, здіймається, пестить в’язку порожнечу вогненною долонькою. Тонка свіча, як перед іконою. Одна-єдина на весь храм. На весь Всесвіт.
Хай буде це світло!
Хай буде завжди!
Хай буде!
Палаюча крапка вибухає, розпухає вогненним вихором, заповнюючи світ:
— ЛЮБИ!!!
…блимають лампи «аварійки», дзижчить вібромасажер, серце спотикається, лінькувато жує якусь гидоту, яку уприснуто в вени…
Живий. Живий! Проскочили!
Чиїсь руки підхоплюють мене, допомагаючи вибратися з капсули. Плескають по плечу.
— Гальмуєш, старий! Хто останній — той драїть локус!
Яшка Осін, голий і в ботах, веселий, як завжди. Схоже, він і в капсулу в ботах заліз. Динаміки щось мелодійно віщають. Я одягаюся, не прислухаючись. І так зрозуміло — проскочили! Гіперперехід позаду. Наш маленький Страшний Суд. Далі — затишний космос, утиканий голками зірок.
Ми штовхаємо один одного, зубоскалимо… І жодного слова про те, що пережили в Переході. Це все потім, для анкет і розслідувань. Не заведено про це згадувати, навіть за пляшкою.
Влад теж вибрався, потягується лінькуватим котом. Регоче життєрадісно:
— Гидотна ж штука, цей ваш гіпер! Оса, ти б бачив збоку, як з тебе нутрощі сипалися. Радий, що ти живий, чортяко.