Він відводить погляд від дороги, хоче глянути на батька, і саме через це й стається аварія, а не просто одна з тих загроз зіткнення, що постійно виникають на завантажених транспортних магістралях, таких як Комерс-вей. Та навіть попри це нічого жахливо серйозного в тій аварії нема. Сендерсон знає, що він на мить втратив пильність і перестав дивитись на дорогу, але також розуміє, що його провини не було.
На його смугу виїжджає пікап, один з тих наворочених, з величезними шинами й ліхтарями на даху. Він хоче якнайшвидше потрапити на лівоповоротну, щоб розвернутися, перш ніж згасне зелена стрілка. Задні поворотники не блимають — це Сендерсон розуміє тієї миті, коли ліва передня частина його «Субару» зіштовхується з заднім бортом пікапа. Їх із батьком обох жбурляє вперед, паски безпеки напинаються, а в гладенькому дотепер капоті «Субару» раптово настовбурчується товстий рубець. Але подушки безпеки не розкриваються. Уривчасто дзеленчить скло.
— От гад! — кричить Сендерсон. — Господи! — І тут він робить помилку. Натискає на кнопку, що опускає вікно, виставляє руку й показує пікапу середній палець. Згодом він думатиме, що зробив це тільки тому, що в салоні разом з ним сидів тато, який був в ударі.
Тато. Сендерсон обертається до нього.
— З тобою все в порядку?
— Що таке? — питає тато. — Чому ми стали?
Він розгублений, але поза тим — у нормі. Добре, що був пристебнутий, хоча, бачить Бог, нині про паски безпеки важко забути. Сучасні машини цього не дозволяють. Варто проїхати п’ятдесят футів непристебнутим — і все, вони заходяться вереском від обурення. Сендерсон перехиляється через батькові коліна, відчиняє великим пальцем руки бардачок, витягає документи на авто й страховку. А коли знову випростує спину, дверцята пікапа вже відчинені й водій чимчикує до нього, не звертаючи ні найменшої уваги на машини, які йому сигналять і маневрують, обминаючи свіжу ДТП. Машин на дорозі не так багато, як могло би бути в будній день, однак Сендерсон не бачить у цьому доброго знаку, бо дивиться на водія, що прямує до нього, і думає: «Оце я влип».
Він знає цього типа. Не особисто, звісно, але в Південному Техасі таких повно. На ньому джинси й футболка з подертими на плечах рукавами. Не обрізаними — пошарпаними так, що смужки тканини звисають на засмаглі опуклості м’язів передпліччя. Джинси приспущені на стегнах, і видно бренд білизни. Від петлі на поясі, не стягнутому ременем, до задньої кишені зміїться ланцюг, а на іншому його кінці, поза сумнівом, — великий шкіряний гаман, з логотипом геві-метал-гурту, напевно. Передпліччя й кисті рук вкриті татуюваннями, навіть по шиї вгору малюнки тягнуться. Коли Сендерсон через камеру спостереження бачить такого типа на тротуарі перед своєю ювелірною крамницею, його рука сама тягнеться до кнопки, яка замикає двері. От і зараз він хотів би натиснути на кнопку, яка замикає дверцята машини, але, звичайно, це неможливо. Не слід було показувати цьому типу фак, він же навіть мав час обміркувати можливі дії, бо для цього мусив опустити скло. Але тепер запізно.
Сендерсон відчиняє дверцята й виходить з машини, готовий утихомирювати, перепрошувати, хоч і не мусить цього робити — врешті-решт, це його татуйований підрізав, а не навпаки. Але є й щось інше, і це «щось» змушує його руки та потилицю вкритися гусячою шкірою, по якій тепер, коли він виліз із кондиційованого салону, стікає піт. Татуювання в цього типа грубі, хаотичні: ланцюги довкола біцепсів, шпичаки терну обплітають передпліччя, на одному зап’ястку — кинджал із краплиною крові, що висить на вістрі леза. У майстернях таких не набивають. Це тюремне мистецтво. У Татмена в чоботях зріст під метр дев’яносто, і важить він як мінімум дев’яносто кіло. А то й усю сотню. А Сендерсон — метр сімдесят п’ять на зріст, і вага в нього — трохи за сімдесят.
— Послухайте, перепрошую, що показав вам палець, — каже Сендерсон. — То я зопалу. Але ви виїхали на мою смугу без…
— Гля, шо ти з моєю тачкою зробив! — бикує Татмен. — Я на ній і трьох місяців не проїздив!
— Нам потрібно обмінятись інформацією для страхових. — А ще їм потрібен коп. Сендерсон роззирається довкола в пошуках поліцейського, але бачить лише роззяв, які пригальмовують, щоб прикинути суму збитків, а тоді знову тиснуть на газ.
— Ти думаєш, у мене страховка є? Та кредит на цю суку стіки бабла жере, що я не вспіваю платить!
Страховка в тебе бути мусить, думає Сендерсон, такий закон. Та тільки цей гевал не вважає себе зобов’язаним щось там мати. Остаточне свідчення цьому — гумові яєчка, що теліпаються під номерами.
— Ти чо мене, дебіл, не пропустив?
— Часу не було, — пояснює Сендерсон. — Ви підрізали, не блимнули…
— Я блимнув!
— Тоді чому поворотник не увімкнений? — показує Сендерсон.
— Бо ти мені, сука, фару розбив, слоняра ти! І шо я тепер своїй дівчині скажу? Вона, блядь, перший внесок платила. Та не пхай ти мені цю херню в ніс!
Він вибиває з руки на землю страховий поліс і свідоцтво про реєстрацію автомобіля, які досі простягає йому Сендерсон. Той, приголомшений, дивиться на свої документи — вони тепер лежать на дорозі.
— Я поїхав, — каже Татмен. — Я собі поремонтую, ти — собі. Отак і розбіжимося.
Пошкодження в «Субару» набагато гірші, ніж у абсурдно великого пікапа, — на півтори-дві тисячі гірші. Але навіть не це змушує Сендерсона заговорити. І не страх перед тим, що цей дуболом вийде сухим з води: усе, що Сендерсон мусить зробити, — переписати номер з таблички, під якою теліпається та гумова мошонка. І його діймає навіть не спека (колосальна, до речі). Його діймає думка про батька, який сидить на пасажирському сидінні, причмелений від заспокійливого, не розуміє, що сталося, хоче спати. Вони вже мали бути на півдорозі до «Розкішного маєтку», але ж ні. Ні. Бо цьому прибацаному засранцю закортіло зрізати кут на дорозі. Прямо ж таки мусив попертися проти транспорту до тієї зеленої стрілки, поки не згасла, бо інакше світ би накрила пітьма й повіяли вітри Судного дня.
— Ні, так не піде, — каже Сендерсон. — Це сталося з вашої вини. Ви мене підрізали, не ввімкнули сигналу. Я не мав часу загальмувати. Покажіть свідоцтво про реєстрацію та водійські права.
— Хрін тобі, — каже здоровило і б’є Сендерсона в живіт. Сендерсон складається навпіл; усе повітря зі свистом вилітає з легень. Дурний він був, що спровокував водія пікапа, і знав же, що не треба. Та один погляд на ті аматорські татухи, і будь-хто би зрозумів, що не треба; але він усе одно на це пішов, бо не вірив, що таке може статися серед білого дня, на перехресті Комерс-вей та Ерлайн-роуд. Він — член Американської молодіжної торгової палати. Його не били з третього класу, коли розгорілася суперечка через бейсбольні картки.
— Нб тобі свідоцтво, — каже Татмен. По його щоках потужно струмує піт. — Подобається? А прав у мене ніяких нема, ясно тобі? Немає, блядь. Я через тебе можу сильно попасти, і це все ти винен, бо ти сидів дрочив замість дивитися, куди їдеш. Жопа ти йобана!
І після цього в Татмена зриває стріху. Може, виною всьому аварія, може, спека або ж те, що Сендерсон наполягав, щоб він показав йому документи, яких у Татмена катма. А може, його підштовхнув звук власного голосу. Сендерсон багато разів чув вислів «зірвало стріху», але усвідомлює, що досі не розумів усієї повноти значення цієї фрази. Татмен — його вчитель, і вчитель хороший. Він стискає обидві руки в один кулак, переплітаючи пальці. Сендерсон встигає помітити, що на кісточках рук Татмена вибито блакитні очі, а тоді його в голову збоку вдаряє кувалда, і він завалюється на правий борт своєї новопошкодженої машини. Він ковзає вздовж, відчуваючи, як металеве вістря розпорює тканину сорочки та шкіру під нею. Боком спливає кров, гаряча, мов лихоманка. Коліна підгинаються, і він падає на дорогу. Дивиться вниз на свої руки, не вірячи, що то його руки. Права щока гаряча й пухне, мов тісто на хліб. Праве око сльозиться.