Вільям Теккерей
ПЕРЕД ЗАВІСОЮ
Коли Лялькар сидить на кону перед спущеною завісою і дивиться на Ярмарок, що вирує круг нього, його опановує глибока, задумлива меланхолія. Тут, куди не глянь, їдять і п’ють, закохуються і зраджують, сміються й плачуть; тут тобі й курять, і шахрують, і б’ються, і цигикають на скрипці; тут забіяки яки ждуть, щоб хто їх зачепив ,гульвіси не пропускають нагоди підморгнути якійсь молодичці, ошуканці зазіхають на чужі кишені, поліцаї пильнують ладу, дурисвіти (ще якісь об’явилися, хай їм грець!) горлають перед своїми балаганами, сільські йолопи луплять очі на розцяцькованих блискітками танцівниць і жалюгідних, старих, нарум’янених штукарів, а тим часом спритні злодюжки, підкравшись ззаду, орудують у їхніх кишенях. Так, це й є Ярмарок Суєти, розпусне, звичайно, місце, і не веселе, хоч дуже галасливе! Гляньте на обличчя акторів і блазнів, коли вони закінчать свою роботу, коли комедіант Том Дурень змиє зі щік грим і сяде за брезентовим запиналом обідати з дружиною та маленьким блазнем Джеком Череванем.
Та поки що йому не до обіду, зараз має піднятися завіса і він, перекинувшись кілька разів через голову, гукне вам: «Моє шануваннячко!». Якщо в таке стовпище потрапить людина, схильна до роздумів, її, здається мені, не пригнітить ні власна, ні чужа веселість. Певна річ, тут вона матиме пагоду побачити якісь, смішні чи приємні сцени, які розчулять і розважать може, опецькуватого хлопчика, що задивився на ятку з тістечками, або вродливу дівчину, що зашарілася від компліментів свого кавалера, який вибирає їй ярмарковий подарунок, чи бідолашного Тома Дурня, що, примостившись за фургоном, обгризає кістку в колі своєї родини, яка живе з його штукарства . Але все-таки загальне враження буде швидше смутне, ніж веселої Та й у вас, коли ви повернетесь додому, все ще буде незатишно на душі, вас не покидатиме задума, може, навіть співчуття до людей, і ви поквапитесь швидше заглибитися в свої книжки чи в якусь іншу працю. Я хотів би почати свою розповідь про Ярмарок Суєти саме з цієї моралі, бо іншої не знаю. Дехто взагалі поганої думки про ярмарки, не пускає туди ні своєї родини, ні челяді, і, може, так воно й краще. Але той, хто думає інакше, хто має ледачу, або доброзичливу, або ж глузливу натуру, мабуть, захоче зазирнути сюди на півгодини й подивитися виставу. Він матиме тут на вибір найрізноманітніші видовиська: запеклі битви, пишні й величні кавалькади, сцени з великосвітського життя і з життя дуже скромних людей; любовні пригоди для чутливих сердець або смішні, в легкому жанрі, і все те на тлі відповідних лаштунків і яскраво ілюміноване свічками самого автора. Що ще може сказати Лялькар? Хіба згадати про те, як ласкаво прийняли виставу в усіх найбільших містах Англії, де її показували і де про неї прихильно відгукувалися шановні представники преси та місцеве панство — і велике й мале. Він пишається тим, що його ляльки так сподобалися найкращому товариству нашої імперії. Славнозвісна лялечка Бекі, як одностайно визнають усі, виявилася незвичайно гнучкою в суглобах і дуже спритною на дротині; ляльку Емілію, хоч вона й здобула куди менше коло шанувальників, усе-таки митець зробив і одяг вельми дбайливо, фігура Доббіна, на око начебто незграбна, танцює природно й дуже потішно; багатьом сподобався танок хлопчиків.
А ще, прошу, зверніть увагу на розкішно вбрану фігуру Лихого Вельможі, яку наприкінці цієї виняткової вистави забере Старий Дідько, ми на неї не пошкодували коштів.
На цьому, низенько вклонившись своїм меценатам, Лялькар зникає і підіймається завіса.
Лондон, 28 червня 1848 року
Розділ І
ЧІЗВІКСЬКА АЛЕЯ
Одного сонячного червневого ранку, коли наше сторіччя тільки-но почалося, до високої залізної брами дівочого пансіону міс Пінкертон під’їхала зі швидкістю чотирьох миль на годину велика родинна карета, запряжена парою ситих коней, якими правував гладкий візник, виряджений у перуку й трикутний капелюх.
Чорношкірий служник, що дрімав на передку поруч з візником, випростав свої криві ноги, тільки-но екіпаж спинився біля блискучої мідної таблички з прізвищем «Міс Пінкертон», а коли він смикнув за дзвоник, у вузьких вікнах показного старовинного будинку і з’явилося щонайменше два десятки дівочих голівок. Уважний спостерігач міг би впізнати серед них навіть червоний носик щиросердої міс Джемайми Пінкертон, що майнув над горщечками калачиків у вікні вітальні самої власниці пансіону.
То карета місіс Седлі, сестро,— мовила міс Джемайма. — Оце дзвонив Самбо, їхній чорний служник, а візник навіть одяг новий червоний жилет.