Уява вночі перенесла його до випадку, що стався п’ятдесят п’ять років тому.
Отже, доктор Рейн зі своїми різками в шістдесят вісім років так само жахав його, як і в тринадцять. А що, якби доктор Рейн з довгою різкою з’явився до нього живий-живісінький тепер, коли йому минуло шістдесят вісім років, і грізно сказав: «Ану, хлопче, скидай штани!» Отож Емілію просто приголомшив такий зухвалий вчинок.
Що ти зробила, Ребеко? — за якийсь час мовила вона.
Ти боїшся, що вибіжить міс Пінкертон і накаже замкнути мене в карцер? — засміялася Ребека.
Ні, але...
Я ненавиджу той будинок і все, що в ньому є,— розлючено сказала Ребека.— І сподіваюся, що більше ніколи не побачу його. Бодай би він запався в Темзу разом із міс Пінкертон! Я б нізащо не витягла її звідти! Ох і хотіла б я побачити, як вона борсається у воді в своєму капелюшку, як ззаду тягнеться шлейф, а спереду стирчить ніс, мов про-ва човна!
Тихо! — злякано вигукнула Емілія.
А чого, хіба цей чорний лакуза може донести? — сміючись, спитала Ребека.— То нехай вернеться й скаже міс Пінкертон, що я люто ненавиджу її. Ох, як би я хотіла цього! І хотіла б чимось довести свою ненависть! Яких принижень і знущань натерпілась я за ці два роки. До найгіршої куховарки і то ставились краще. Всі мене цуралися, ніхто, крім тебе, мені слова ласкавого не сказав. Дівчаткам з молодших класів я мала бути за няньку, старшим мала втовкмачувати французьку, аж мені рідна мова обридла. А добре я придумала, що так звернулася до неї, правда? Вона по-французькому нічого не тямить, але не признається в цьому — гордість, бач, не дозволяв. Мабуть, саме тому вона й відпустила мене, отже, дякую тобі, господи, що ти створив французьку мову! Vive la France!. Vive l’Empereur! Vive Bonaparte!l-Як тобі не соромно, Ребеко! —вигукнула Емілія, бо ж товаришка припустилася нечуваного блюзнірства. На той час величати в Англії Бонапарта було однаково, що величати Люцифера.— Як ти можеш... Як смієш плекати такі мстиві думки?-Мстивість, може, й негарна риса, зате природна,— відповіла Ребека.— А я не свята.
Щиро казати, вона таки справді не була свята. Бо якщо навіть за цю коротеньку розмову (яка відбувалася, поки дівчата їхали понад річкою) Ребека Шарп мала нагоду двічі дякувати богові, то першого разу за те, що звільнилася від особи, яку ненавиділа, а другого — що дістала змогу спантеличити і приголомшити своїх ворогів, але ж в обох випадках це не вельми гарний привід для подяки богові, не такий, щоб його схвалили люди покірної, лагідної вдачі. Але Ребека не була ні покірна, ні лагідна. «Світ до мене жорстокий»,— казала ця юна мізантропка. Ми ж, проте, певні, що ті, до кого світ жорстокий, цілком заслуговують на таке ставлення до себе. Світ — це дзеркало, він кожному відбиває його власне обличчя.
Насупитесь — і він у відповідь гляне на вас похмуро; усміхніться до нього, зарегочіть разом з ним — і він буде такий самий веселий, як і ви: тож нехай юнаки й дівчата вибирають, що кому краще. Звичайно, правда, що світ нехтував міс Шарп, але ніхто ніколи не чув, щоб і вона зробила комусь добро. Та й хіба можна сподіватися, щоб усі двадцять чотири молоді вихованки пансіону були такі милі, як героїня нашого твору, Емілія Седлі (яку ми й вибрали героїнею саме тому, що вона була найдобріша з-поміж усіх, а то що б нам завадило взяти замість неї міс Суорц, чи міс Крамп, чи міс Гопкінс?); хіба можна сподіватися, щоб усі вони мали таку покірну й лагідну вдачу, як Емілія Седлі, щоб вони за кожної нагоди намагалися розтопити запеклість і злостивість Ребеки й ласкавими словами та добрими вчинками бодай раз перебороти її ворожість до людей?-Батько Ребеки був художником і давав уроки малювання в школі міс Пінкертон.
Розумний, дотепний, приємний у товаристві чоловік, він легковажно марнував свій хист і мав велику схильність залазити в борги та вчащати до пивниць. Бувши п’яним, він звичайно лупцював дружину й дочку, а вранці, оскільки в нього боліла голова, лаяв світ за те, ще той не визнавав його геніальності, і дуже дотепно й не раз дуже слушно кепкував з дурощів своїх приятелів-художників. Ледве заробляючи собі на життя, на милю навкруги заборгувавши всім у Сохо, де він мешкав, містер Шарп вирішив поліпшити своє становище, шлюбом з однією француженкою, професійною танцівницею в опері.