Волхв здійняв руки до небес, кричав:
– Залишайте град і йдіть у ліси! Така воля богів! У лісах спасіння. У хащах дрімучих. А тут, у граді вашім – погибель. Це я вам кажу, люди Путивля, той, що знає, що буде. А буде вам сім кіп лиха! Град бур’янами заросте, над вашими тілами непохованими вороння крякатиме!
Юрма охнула, як одна людина, й заніміла.
Ярославна, хоч і була християнкою, але злякалася язичницького волхва. Та й вихована змалечку була в повазі до волхвів руських і десь у душі остерігалася їх. Але й прийняти пораду старого чаклуна залишити напризволяще град, а самим спасатися в хащах дрімучих, не могла.
– Ні, волхве, ні, – казала затято, сама дивуючись своїй рішучості.
– Не покинемо свій град, не віддамо його на поталу недругів – ні, волхве, ні! Проти ворогів наші батьки, діди і пращури завжди оружно ставали, станемо і ми. Нас мало, але нас багацько, бо ми – руські! Будемо захищатися самі, захищати град свій і бити поганих будемо!
– Люди, – повернувся волхв до занімілої юрми. – Ви чули, що рече ваша княгиня? Послухаєте її – всі поляжете. Половці сараною сунуть – їм ліку немає. Де вже вам вистояти. Хто хоче спастися, беріть дітей і йдіть за мною до лісів правічних, дрімучих, куди духи поганих не пустять. Там ваше спасіння. Я поведу вас туди, де вас не знайде поганин. Зоставшись у граді – потятими будете.
– Краще бути потятими, аніж показувати ворогам спину. Та й куди нам з Русі тікати? Іншої Русі немає. Маємо одну. І лісів не вистачить, щоби в них усім ховатися.
Ярославна вигукувала і сама дивувалася: невже це вона так рече? Наче воїн бувалий… А десь у єстві її все ж ворушилася мисля ляклива: а якщо погані й справді град візьмуть і всіх потнуть? Чи в рабство поженуть? І тоді перед Руссю і перед Господом буде вона одвіт держати.
На мить завагалась.
Це відчув волхв.
– Люди Путивля! Ваша княгиня сама не вірить у те, що рече. З нею ви потятими будете. Нащо вам здався град – життя дорожче. А град погані все ’дно візьмуть. Старих переб’ють, над жінками наругу вчинять, а дітей у неволю поженуть. У лісах ваше спасіння, у лісах, люди Путивля!
Тоді Ярославна вирішила зайти з іншого боку.
– Волхве, залишайся в граді. Будеш з нами на валах. Твої чари допоможуть нам взяти верх над поганими.
Так мало не благала його Ярославна, але волхв не слухав її.
– Я прийшов не гинути з вами на валах, люди Путивля! Я прийшов вас спасати у лісі. Беріть дітей і йдіть за мною за Сейм. Там вас чекає захист богів. Мені боги сказали: йди до Путивля, забери людей, приведи їх сюди. В граді вони загинуть, у лісах спасуться.
– Людо-оньки! – почувся чийсь голос, як зойк. – Хапаймо діток своїх, ходімо за Божою людиною. Вона нас спасе, а княгиня нас погубить. У граді нас чекає погибель, а перед нею – наруга. Погані руських не милують. Князя Ігоря вони розбили з дружиною його, а що вдіємо ми? Спасаймося! Ходімо за волхвом, покіль ще місто погані не обіклали, і з міста можна ще вийти.
Волхв – високий і тонкий, рушив. На плечі його змахував крилом каня і широко розкривав дзьоба – наче кричав щось на мові, яку люди не могли почути.
Швидко за волхвом утворилася вервечка переляканих жінок – не дуже довга, але галаслива і вже переповнена планами.
– Ідіть, – сказала їм княгиня відчайдушно, здавлюючи в собі жаль до них. – Рятуйтеся в лісі. А ми будемо рятуватися на валах Путивля – зі зброєю в руках. Як і подобає руським людям. Погані вже близько. Вже земля дрижить од копит їхніх коней. Готуймося до оборони. Всім, хто має ще силу – носіть каміння на вали. Колоди з гострими гаками. Все згодиться, як погані підуть на приступ. Носіть воду і хмиз, будемо на валах багаття розводити, воду кип’ятити й окропом нападників поливати. Господь з нами і він допоможе нам вистояти. Вали високі, половці не зуміють на них видертися.
Більшість городян підтримали її. Ярославна ожила, вперше тоді повіривши, що вони вистоять. Вистоять наперекір усьому.
Християни з вірою в Сина Божого Ісуса Христа і язичники[41] старої прадідівської віри, яку нині прийнято називати язичницькою, з вірою у свого Даждьбога, діяли на міських валах як ніколи спільно і злагоджено – плече в плече. Біда, що нависла над градом, зблизила і тих, і тих. І на якийсь час навіть їх помирила і поєднала. Допоможе Ісус Христос – добре, допоможе ще й бог старої віри – ще краще. Гуртом, як кажуть, і батька можна бити, а поганів і поготів. Будь-яка і будь-чия поміч – то є порятунок. Спасіння. Бо тільки разом можна вистояти. Ба, навіть, перемогти. Якби ж то руські князі так діяли.
41
Язичництво (язицтво) – загальна назва дохристиянських політеїстичних релігій на відміну від монотеїстичних; поганство. Не плутати з язиченням – плітки, пересуди. Звідси язичити – розпускати плітки. А вже язичище – збільшено до язик. Хоча язичник – той, хто визнає язичество, ідоловірець. (Але є застаріла форма синоніма – пліткар, базіка). Язичество – ненауковий термін богословського походження, що вкорінився головно в християнській літературі, як зневажливе ставлення апологетів т. зв. «світових» і «вищих» релігій до первісних релігійних вірувань і культів. Церковні автори язичество визнають як дикунство і варварство, забуваючи, що у всіх «світових» релігіях (християнство, іслам, буддизм, іудаїзм) основу обрядовості складають пережитки алогічних, первісно-анімістичних, тотемічних і фетишистських уявлень, що, власне, й називається язичництвом.