«Князья Северские Игорь Новогородский (себто Ігор Святославич), брат его Всеволод Трубчевский и племянник их, не имев участия в победах Святослава, завидовали им и хотели еще важнейших; взяли у Ярослава Всеволодовича Черниговского так называемнх ковуев… и пошли к Дону.
…В первой битве россияне остались победителями, взяли стан неприятелей, их семейства; ликовали в завое-ванных вежах и говорили друг другу: «Что скажут теперь наши братья и Святослав Киевский? Они сражались с половцами, еще смотря на Переяславль, и не смели идти в их земли; а мы уже в ней, скоро будем за Доном и да-лее в странах приморских, где никогда не бывали отцы наши; истребим варваров и приобретем славу вечную». Сия гордость витязей мужественных, но малоопытных и неосторожных, имела для них самые гибельные следствия,… Почти никто не смог спастися: все легли на месте или с князьями были отведены в неволю. В России узнали о сем бедствии, случившемся на берегах Каялы… от некоторых купцов, там бывших: «Скажите в Киеве (говорили им половцы), что мы теперь можем обменяться пленниками».
Святослав Киевский… услышав печальную весть, залился слезами и сказал: «Я жаловался на легкомыслие Игоря: теперь еще более жалуюсь на его злосчастие».
Незнано достовірно, чи великий Київський князь, який все ж таки бодай номінально був старшим на Русі, почувши про поразку Ігоря Сіверського, удільного князя, справді «залился слезами», як у Карамзіна, воїном Святослав був, а не сентиментальною тіточкою, але то правда, що він з жалем сказав: «Я скаржився на легковажність Ігоря» (це за самовільний його похід у Степ), тепер «ще більше скаржуся на його лиху долю». Мається на увазі в полоні у половців.
Ігорю він все ж вірив і не бачив у ньому ворога Русі – молодецтво все це, бажання прославитись відомстило. (Як пізніше на Русі казатимуть: підвело під монастир). Тож намагався хоч якось допомогти злощасному удільному князеві, який, погубивши військо, сам опинився в полоні, а коли половці ринулись на порубіжжя Русі, захистив її своїм військом.
Далі історик пише (сцена втечі Ігоря з полону), що Ігор летить на швидкому коні до кордонів батьківщини, стріляючи гусей і лебедів для своєї їжі. (У ті часи й пізніше лебідь вважався їстівним птахом, смачною дичиною – В.Ч.) Стомивши коня, сідає на човен і пливе Дінцем у Росію. (Довго ж бідолашному князеві доведеться пливти Дінцем в Росію, бо вона з’явиться лише через півтисячі літ, замість Московської Русі – В.Ч.).
Так чорним по білому й написано: «Утомив коня, садится на ладью и плывет Донцом в Россию» (глава VII, т. IIІ).[42]
Тут мова – нагадаю – йде про 1185 рік, тоді ж назва Росія з’явилася лише наприкінці XV – на початку XVI століття, коли відбулося об’єднання навколо Московського великого князівства території земель і князівств Північно-східної Русі в єдину централізовану державу, і завершилося вже за князювання Василія III (1505 – 33 рр.).
Ще навіть до кінця XVII ст. Росія паралельно називалася і Руссю, і лише з 1721 року Росію стали називати Російською імперією.
Побиваючись за мужем і сином, які опинилися в неволі, плачучи-тужачи на валах Путивля (щодень зрання й до вечора виглядала їх з неволі, вірила: мають вони вирватися на волю, до отчого краю повернутися), Ярославна все ж більше катувалася за сином.
Ігор, які б йому умови для життя у своєму стані не влаштував Кончак, все ж таки відчував свою значну моральну провину – погубив дружину, – тож самокатувався. А син Володимир…
Син Володимир у неволі почувався гейби краще, як удома, у батька-матері. У полоні він зустрів своє закохання – запала йому до серця юна Кончаківна, донька всемогутнього хана.
І відповіла взаємністю молодому русичу, синові новгород-сіверського князя.
Ще коли вони – Ігор і Кончак, – зазнавши поразки під Києвом на Чорториї, втікали в одному човні від руських воїв, Кончак, погладжуючи своє солом’яно-жовте волоссячко, казав йому: «Ми тепер, руський коназ, з тобою однією вірьовочкою пов’язані. Тож маємо породичатися. А чому? У тебе син Володимир, у мене дочка Кончаківна, і чому б їм і не побратися, га? А нам чому б не стати сватами, га, княже?»
І коли Кончаківна вперше побачила Ігоревого сина в половецькому стані, вмить спалахнула до нього приязню – сподобався їй молодий княжич. Чи не з першого погляду виникло між ними кохання.
Про це і в опері Олександра Бородіна «Князь Ігор».
«Хор половецьких дівчат. Вечірня прохолода сприяє до пісень і танців. Кончаківна, донька могутнього хана Кончака, кохає Володимира, сина ворога. Половецькі дівчата піснями і танцями розважають руських бранців. День наближається до кінця, чується тільки пісня половецьких стражників. Володимир кохає Кончаківну і поривається до близькості з нею. Діти ворогуючих народів зізнаються в любові. В роздумах з’являється князь Ігор. Його душа страждає, адже він відповідальний за невдалий похід. Він також переймається долею Батьківщини, що залишилася беззахисною. Він поривається на волю, до коханої жони. Ярославна таємно посилає до Ігоря хрещеного половця. Він, Овлур, повинен допомогти Ігорю втекти з полону (це не зовсім так, Овлура Ігор зустрів у половецькому стані, хрестили його потім, вже на Русі – В.Ч.). Кончак тримається з Ігорем, як з гостем. Йому дозволено вільно пересуватися по табору, але однак він має дати слово, що не втече з полону. Ігор не може порушити дану обітницю, це було б нечесно. Могутній князь Кончак пропонує Ігореві відновити попереднє братство по зброї. Разом вони можуть бути непереможні, можуть мати велику здобич, перемогу, покоряти цілі народи. Ігор відхиляє пропозицію. Для того, щоб все ж умовити руського князя і продемонструвати йому принадність половецького життя, хан наказує дівчатам співати і танцювати.
42
Це ще квіточки. Ягідки… Один коментатор, коментуючи видану російською мовою «Історію» Геродота (видавництво «Наука» – наука! – у Ленінграді в 1972 році змушує перського царя Дарія (коментар до книги четвертої Геродотової «Історії» здійснювати похід проти скіфів та їхніх кочовищ… Куди б ви думали? Та – «в Южную Россию». Проти скіфів… у південну Росію! Дарій ще міг не знати, де знаходиться Скіфія, але ж коментатори наукового видання «Історії» Геродота добре знали, де була Скіфія, але чомусь Дарія направили до тих скіфів, які мешкали на півдні Східної Європи у І тисячолітті до нашої ери! Тоді ж як назва Росія, як уже тут мовилося, почала з’являтися лише на початку XVI століття. Нашої, звісно, ери.