Ми звикли (та й утрадиційнилося так), що ім’я автора завжди стоїть угорі над заголовком твору. (В журнально-газетних публікаціях воно може бути і в кінці).
Є ім’я автора і в «Слові о полку Ігоревім». Тільки на нього досі дослідники чомусь не звертали уваги. Хоча знайшлися й такі, що врешті-решт звернули: та ось же воно, починаючи з першої публікації твору, що йменувалося – ще раз повторимо, при першій публікації: «Героїчна пісня» (іроічна). А звучить воно так: «Слово о полку Ігоревім – Ігоря, сина Святослава, онука Олегова».[47]
Оце і є – яких ще доказів треба? – ім’я автора, і воно, як кажуть, написано чорним по білому відразу ж після назви самого твору: «Ігоря, сина Святослава, онука Олегова».
Чого ще треба? Ясно ж яснішого, що «Слово о полку Ігоревім» написане (належить) Ігореві, сину Святослава, онукові Олега.
Досить лише правильно розставити розділові знаки (в давньоруському тексті їх, звичайно ж, немає), як автор і з’являється: «Слово о полку Ігоревім, Ігоря, сина Святослава, онука Олегова». І відразу ж з’являється автор: Ігор, син Святослава, онук Олега. Іншими словами: твір (роман, повість, поема) про такого-то належить такому-то автору. Тобто ім’я автора стоїть не над заголовком твору, а відразу ж після нього. Історія літератури знає і такі приклади. Згадаймо хоча б, як називається «Повість временних літ»: відразу ж іде: «чорноризця Феодосієвого монастиря Печорського».
Але тут виникає одне запитання – хоч і суттєве, але воно лежить на поверхні: чому князь Ігор як автор пише про себе в третій особі?
По-перше: у ті часи – та ще й раніше – існувала така традиція: говорити (за певних обставин, ситуацій і умов) про себе в третій особі, і тут немає нічого дивного, а по-друге…
По-друге (і це чи не вирішальне): Ігореві так було зручніше про себе писати. Як про… третю особу. Наче спостерігаючи себе збоку, уникаючи при цьому якання. Особливо коли треба було розповідати про свою поразку і втрату війська. «Тут прикладом для автора слугували народні поезії-словеса Бояна, в яких оспівувалися його далекі предки. Між тим, можна знайти ще одне пояснення такого подання «Слова»: воно писалося не відразу після битви чи під час втечі з полону, як стверджують деякі дослідники. Безперечно, що ті муки від пережитого, котрими був переповнений князь Ігор, відклалися назавжди в його серці. Не викликає сумніву і те, що про все це він не раз розповідав на зустрічах з князями, шукаючи можливості дальшого захисту від степовиків, викупу полонених і т. п. Але «Слово» як художній твір було написане трохи пізніше. Про це свідчать рядки, в яких автор відкрито говорить від свого імені:
Тобто з цих рядків якраз і зрозуміло, що пройшов певний час від походу, але все, що відбувалося тоді, ще сниться, вчувається, шумить, дзвенить у голові, стоїть перед очима. Автор бачить картини битви і себе вже ніби збоку, в минулому. Той певний час дав автору можливість глибше осмислити історію Русі, проаналізувати певні дії, провести історичні паралелі, виважити кожне слово, що й бачимо у творі, – з Інтернет-видання.
Зустрічаючись з князями у Києві, Ігор багато розповідав про свій похід, його перипетії, про степи біля Дону великого, дивуючи слухачів як деталями, так і поетичністю своєї мови. Князі чи не вперше тоді збагнули: таж князь цей – поет у душі, новітній Боян! Дещо розповідач, аби ще більше вразити слухачів, і прикрашав, як це й водиться серед оповідачів, але згодом і сам уже вірив, що саме так, як він розказує, і було насправді.
Записувати (як і писати в майбутньому) щось про свій похід він тоді й гадки не мав. Але чим більше розповідав – тим стрункішим ставав у його душі твір, майбутнє «Слово» про його полк. Воно визрівало й визрівало у його єстві, і рядки шикувалися до рядків, з’явився сюжет, композиція твору, визріли перші акценти – про що писати і як, і на чому головному – найголовнішому! – наголосити.
А почав він записи з плачу жони своєї, княгині Ярославни.
Про той плач-голосіння, співи-моління Ярославни на валах Путивля хто йому тільки не розповідав, коли він повернувся до рідного міста. Та й сама княгиня на його прохання переказала свої звертання до Дніпра, сонця та вітру. І він, неодноразово слухаючи ті розповіді, запам’ятав все до слова і потім переповідав його у Києві, вражаючи ним слухачів. Той плач жони звідтоді його як переслідував. Де б він не був, що б не робив, а задумається на мить, так і забринять в душі Ярославнині співи-тужіння. Серед ночі бувало проснеться й відчуває, як вона тужить за ним, як благає сили природи порятувати його – у Путивлі-граді рано-вранці на валу…
47
Одним з перших припущення, що автором «Слова» є сам Ігор Святославич, виступив дослідник Н. Шарлемоня у 1952 році та деякі інші автори – це відображено в заголовку поеми, переконували вони – «Слово о полку Ігоревім – Ігоря, сина Святослава, онука Олегова». Але наукове співтовариство цю гіпотезу не підтримало, а присвійну конструкцію, яка виражає належність в заголовку, віднесли до слова «полк».