У 1187 році, через два роки після трагічного походу Ігоря на Половеччину, руські князі – чи ж бува не «підбурені» «Словом о полку Ігоревім»? – двічі вирушали в спільний похід проти половців. У ньому взяли участь і Мономаховичі, і Ольговичі, але до серйозних зіткнень із степовиками тоді так і не дійшло.
В першому поході – це було весною, – війська зупинила велика вода. Повінь була бурхливою, коли залило всі низини. У другому – вже взимку, – тільки русичі знайшли в степу кочівників, як зненацька Ярослав Чернігівський заявив: «Я далі не піду, дружина стомилася!» Як ніби вона у нього із старезних дідів складалася – з хворими ногами.
Князі порадились і вирішили… повертатися. Так і не зіткнувшись з половцями, проти яких нібито й пішли в степ.
Половці оцінили такий маневр русичів і теж відмовилися від походу. Швидше всього, і ті, і ті таки добре потомилися від безконечних війн.
Русичі повернулися у свою Руську землю, половці розбрелися степами біля Дону Великого.
І в краях тих настав мир. Аж на цілих шістнадцять років (якщо, правда, не рахувати невеликого інциденту у 1191 році).
Цілих шістнадцять років русичі не ходили в Половеччину, а тамтешні хани не робили набігів на Русь. Золотими то були роки для обох сторін. (Дехто з істориків певний, що до утвердження миру доклав чимало зусиль і князь Ігор, який дуже-бо не хотів воювати із своїм половецьким сватом, а сват той в свою чергу не хотів воювати з Ігорем).
«Ось так би навічно», – казали і ті, і ті, бо ті і ті на той час вже досить-таки потомилися від постійної ворожнечі між народами.
Ситуація на Русі почала потроху – але ж чи надовго? – покращуватися. Навіть стабілізовуватися.
Князі провели кілька успішних походів проти половців – на порубіжжі Русі стало на якийсь час спокійніше.
У 1187 році вперше в літописі з’явилася назва Україна, як одвічна, Богом дана земля.[48]
Князі тим часом, скориставшись затишшям на прикордоннях, зміцнювали родинні стосунки та налагоджували взаємовідносини з сусідами.
Мономаховичі-Ростиславичі та Ольговичі на якийсь час навіть примирилися між собою – давно б отак!
Так чи інакше, а на цілих шістнадцять років на Русі і на Половеччині, якщо не рахувати внутрішніх династичних чвар, – владарював мир і тиша стояла. На Русі й на Половеччині. І ті, і ті були цьому тільки раді.
Київ полонила весільна віхола – свадьбували чи не на кожному куточку града Кия. Свадьбували і радувалися, що немає війни. Нарешті їм не треба ходити походами на Половеччину, чи відбивати напади половців на своєму порубіжжі.
Свадьбували й князі. У 1187 році у Києві відбулися аж троє знаменитих весіль: Всеволод Юрійович видав дочку за сина Рюрика Ростиславича, а він у свою чергу віддав дочку Святослава – одного з синів Ігоря Святославича. Мономаховичі поріднилися з Ольговичами! Це вже була надія, що на Русі нарешті скінчаться династичні чвари.
Тоді ж з половецького полону повернувся син Ігоря Володимир з коханою Кончаківною та маленьким сином, якого було названо Ізяславом. Тут вже поріднилися не свої із своїми, а чужі, вчорашні непримиренні вороги – руські з пловцями. І всі три весілля відбулися в один тиждень. Це були всім весіллям весілля! Князь Ігор чи не найпишніші урочистості влаштував своєму синові, а невістку, дочку Кончака, прийняв як рідну дочку. В православ’ї вона була хрещена під ім’ям Настя. Таких весіль, як пізніше стверджуватиме літописець, у Києві вже давно не було. Та що там у Києві! На всій Русі до того не було. У Київ на ті врочистості прибуло більше двадцяти князів! Пили, їли, веселилися! Бенкет був усім бенкетам бенкет!
І хоч траплялися дрібні сутички, але воєн не було, і русичі просто радувалися тиші.
І сам князь Ігор любив у ті роки повторювати: «Добра тиша прийшла на Русь! Справді, краще уладитись, як воювати!..»
Після смерті Великого князя Романа Мстиславича на Русі знову розпочалася тяжка і кривава боротьба за владу. Билися свої між собою, в той час як чужі або готувалися шарпати Русь, або вже звично її шарпали (за літописами: пустошили).
Тільки прийшла вістка про смерть Романа Мстиславича, як Рюрик усьоме забрав Київ від свого сина Ростислава. Через рік Рюрика вигнав із Києва Всеволод Святославич Чемний. Рюрик повернувся, але все повторилося, тільки навпаки: у квітні 2007 року Рюрика знов вигнав Всеволод Святославич, але Рюрик того ж року увірвався до Києва і ще посидів на великокняжому столі…
48
І все ж вживання назви «Україна», «український» для тих часів є суто умовним, адже тогочасне населення нинішніх українських земель усвідомлювало себе як «руське». Тож цілком правомірним для означення тих територій є терміни «Південна Русь», «Південно-Західна Русь», хоч і вони конвенційні і дещо умовні. Епітет «український» у ті часи все ще мав своє первісне значення: «окраїнний», не маючи – ще не маючи – етнічного забарвлення.