Квапно гризучи на привалах (а часто й на бігу) напівсире (чи напівзасмажене) м’ясо з кров’ю, невідомо яких птахів, не звертав уваги, їстівні вони чи ні. Для Овлура, який виріс у степу під зорями, все, що бігало по землі, плавало у воді чи літало в небі, було їстівним. Маючи лук і десяток стріл, Овлур ухитрявся щось там добувати в заплавах Дінця чи в болотах, мимо яких вони «пробігали», і князь мовчки і якось аж затято глитав те несмачне м’ясо, відрази не відчуваючи. Та й постійно був голодним – одинадцять днів втечі лише до Дінця треба було якось протриматися. Тут вже їдлом гребувати не будеш, бо інакше й ноги протягнеш. Треба було побільше їсти – про це йому нагадував Овлур – аби зберегти сили і не пристати в дорозі…
Подальша доля Овлура, як він прибився на батьківщину матері, склалася загалом удало. Можна б сказати, щасливо. Будучи половецького походження, він на Русі швидко став русичем, тільки трохи вузькуваті очі і жовтувата шкіра видавали його істинне походження.
Та й князь Ігор, повернувшись на Русь, не забув свого рятівника і щедро йому віддячив.
Перш за все язичник Овлур на Русі охрестився, ставши таким чином християнином. Нове ім’я йому при хрещенні дали Лавр (Лавро). Що походило від латинян і з їхньої мови перекладалося, як лаврове дерево, лавровий вінок. А ще воно означало перемогу, торжество.
– Ми перемогли, – казав князь, – тож бути тобі Лавром. На згадку про нашу побіду.
Правда, даних про його нове життя на батьківщині матері збереглося мало – був він, зрештою, простою людиною, а про таких літописці не писали.
Татищев Василь Микитович у першій редакції «Історії Російської з найдавніших часів» (кн. 1–5, 1768–1848), переказавши текст Іпатіївського літопису, додає дещицю й від себе про подальшу долю Овлура-Лавра: Ігор, повернувшись до свого князівства, «учини Лавра велика и даде ему в жену дщерь тысяцкого Рагуила и много ймениє, его же ныне сынове суть».
А серед тисяч крилатих виразів української літературної мови[49] зберігся і навічно залишився й такий: «Свиснув Овлур за рікою».
У переносному вживанні цей вислів означає тривогу, сигнал до важливої дії:
IV
Скільки вона віднині не тужитиме на валах Путивля, він вже ніколи не повернеться до неї з полону смерті…
У вересні, року 1198-го помер чернігівський князь Ярослав Всеволодович (в хрещенні Прокопій, в чернецтві – Василій), син Всеволода Ольговича.
Руський літопис відзначить це кількома урочистими рядками: «У рік 6706 (1198) преставився чернігівський князь Ярослав Всеволодовичі єпископ (Порфирій), ігумен, і синівці його (племінники), опрятавши тіло його поважно, положили його в церкві святого Спаса, в Єпископії того города».
І далі рядок:
«І сів на столі його благовірний князь Ігор Святославич…»
Вже – благовірний. Варт зазначити, що благовірні – лик православних святих із монархів, що їх прославляла церква за праведне життя і які не відносяться до мучеників і страстотерпців. Спочатку цей лик святості виник в Константинопольській церкві в період вселенських соборів і застосовувався виключно при канонізації візантійських імператорів та їх дружин, потім став використовуватись і в інших православних церквах, у тім числі і в Руській церкві. Найвідомішим російським благовірним е Олександр Невський.
49
Див. А. Коваль, В. Копилов «1000 крилатих виразів української літературної мови». Афоризми. Літературні цитати. Образні вирази. Київ, «Наукова думка», 1964.