– Яка? Ти… що?
– Не знаю. Мабуть… половецька.
– Кам’яна?
– Та вже ж не жива.
– Кам’яний ідол посеред дороги? Можна подумати, що він сам на неї вийшов.
Вдивляємось вперед. І ось у світлі фар, що розсікали чорноту ночі, й справді побачили посеред дороги щось… Воно бовваніло, невідь-звідки взявшись… Схоже водночас і на людину – тільки вельми огрядну та здорову, – і на кам’яного ідола, що нині здебільшого стоять у музеях наших південних міст. Громіздка, в круглій гостроверхій половецькій шапочці, на грудях разки намиста чи гривні, на плечі спадає покривало. Руки склала на випуклому животі – чимось вона була ледь схожа на жінку, – і тримає у них чашу… І стояв той ідол, кам’яна та жінка, упівоберта до нас і наче пильно і водночас з подивом на нас дивилася… У світлі фар…
– Ай справді… кам’яна баба, – хтось із нас вигукнув в пітьмі джипа. – Де вона взялася посеред дороги?
Та ось баба, наче почувши наші голоси, ворухнулась (присягаюсь, ВОРУХНУЛАСЬ! Принаймні нам так здалося) і щезла. У пітьмі ночі, що стінами обступала нас з боків. Чи пішла туди, чи попливла? А може, її й не було?
Якусь мить ми сиділи мовчки, навіть стримано дихали, а тоді приятель за кермом перевів подих, і ми рушили.
– Здалося, – бурмотів, злякано вдивляючись поперед себе в дорогу. – Мана якась… Наслання… А може, я на мить задрімав. З відкритими очима. Таке вночі за рулем трапляється. А ми перед цим говорили про половців – от і приверзлося…
– Тоді виходить, що й ми всі в один мент задрімали, як по команді, адже кам’яну бабу всі ми бачили. А всім одночасно один і той же сон не може приснитися.
– Виходить… наслання. Мана! Наваждення!
– А раптом та половецька баба й справді блукала вночі степом?
– Чого? Якої трясці?
– А Бог його знає. Може, своїх шукає, половців-кипчаків. А того й не відає, що вони як народ давно зникли з лиця землі, а сама їхня Половеччина перетворилася на Харківську та Донецьку області…
Було далеко за північ, вже, як діди наші казали, чорти на кулаках билися, як ми нарешті дісталися Береки. У світлі фар на її березі поставили намет та й заходилися нічлігувати.
Але пригоди наші на тім не скінчилися, вочевидь, вони тільки-но починалися. Після півночі в край той посунули невидимі вночі грозові хмари. Всю ніч грюкало-гриміло, трахкало-гуркало, як з гармат, свіркали блискавиці, але дощу не було. Горобина ніч! Як гуркне-гуркне! Як свіркне-свіркне! Аж в очах сліпне, а тоді темніє, а степами хтось наче товкся, щось шукав і ніяк не міг знайти. Чи вкластися на ніч довго не міг.
Поснули ми пізно, тож ранкову зорьку й проспали. А з нею й відмінних в’язів, які буцімто водилися у Береці й тільки чекали, аби нам хутчій чіплятися, – так запевняв приятель, – на гачки… Самовбивці вони чи що? Суїцидом усі поспіль заражені?
Але ви не повірите, в’язі ловилися навіть і вдень. Не здоровенні, правда, але й таким ми були раді. Відвели душечки. А під вечір, як тиша опустилася на потемнілі води Береки, вгомонилися очерети, коли над річкою зійшла вечірня зіронька і попливла у воді мимо наших поплавців, знову почалося клювання. Та швидко й затихло, як над річкою розгулявся вітер, зашушукався очерет, заскрипіли-зарипіли гіллям прибережні верби… Ми вирішили ще заночувати на березі, а вранці й вирушити.
Сиділи кружка біля багаттячка, обмінювалися враженнями від вечірньої ловлі («А в мене як сіпонуло поплавок, а я… Як підсікну! А там!..»), гудів вітер, шушукався очерет, скрипіли старим гіллям верби, і всюди була така пустка, що здавалося, й справді край світу… Аж захотілося пошвидше повернутися до людей…
І тут хтось у вербах почав кричати.
Різко, пронизливо і моторошно. Ми посхоплювались, якусь мить стояли, прислухаючись та вдивляючись в темні верби, а тоді знову сіли кружка.
– І яка воно трясця ото горлопанить на вербі серед ночі? Птах не птах, звір не звір… І мовби голос трохи на людський схожий…
– Тссс… Це Див…
– Який… Див? – ми чи не пошепки (а воно кричить у вербах, а воно кричить… Чи лякає когось, чи когось застерігає?).
– А той… кипчацький. Пригадуєте, у «Слові», – серед нас був вчитель рідної літератури, який чи не напам’ять знав «Слово о полку Ігоревім»
– Цей Див кричав тоді, як русичі Ігоря йшли степами на половців… Кричать і нині. Тільки тоді вони степовиків застерігали, а нині кого застерігають?
53
Міфічний Див – а раптом він і справді колись існував? – залишився в історії як персонаж слов’янської міфології та слово в українській мові: «зловісна сила у вигляді птаха». Та ще прислів’я (закляте недобре побажання): «Щоб на тебе Див прийшов!..»
Та ще ця «зловісна сила» подарувала нам цілу низку слів: ДИВ («Ой там, на горі, дивний див, там соловейко гніздо звив»), ДИВО (ДИВина), ДИВак (той, хто викликає здивування, не інакше, як пращур слов’янського Дива), Дивакуватий (трохи ДИВний), ДИВацтво, ДИВитися, ДИВний, ДИВниця, ДИВно, ДИВовиддя, ДИВовижа, ДИВогляд, ДИВувати та інші. Можна лише подякувати слов’янському Диву за таке збагачення нашої мови!