Якщо забуваєте про це, то частіше заглядайте в мою грамотицю. І мені буде не соромно, і вам буде добре. Що вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте – того навчайтесь – як батько мій, дома сидячи, знав п’ять мов, через те й честь йому була в інших країнах. Лінощі – це мати всьому дурному… не лінуйтесь ні на що хороше. І хай не застане вас сонце в постелі, так робив мій батько покійний і всі добрі мужі на світанні, побачивши сонце, з радістю прославте день новий і скажіть: Господи, додай мені літа до літа, щоб я честю й добром виправляв життя своє. Так я кажу, коли сідаю думати з дружиною, або збираюся чинити суд людям, або їхати на полювання, або збирати данину, або лягати спочивати. Спочивок у полудень людям дається за труди: після трудів спочиває і звір, і птиця, і люди…»
При народженні хлопчика в княжій сім’ї йому давалося одне ім’я слов’янське або варязьке, що називалося власне княжим ім’ям, а вже при святому хрещенні друге, за грецькими святцями (в Ігоря це – Георгій), але перше використовувалося щоденно, друге – лише зрідка, при нагоді. Обоє імен давалися в честь кого-небудь із старших родичів, живих чи померлих. Іноді при самому народженні княжаті вже виділявся град. Траплялося, що й волость. Але з приватної власності князя-батька, аби новонароджений вважався у тім граді чи волості від самого свого народження князем.
Хрещеним батьком і хрещеною матір’ю ставали родичі – який-небудь князь із княгинею.
Починаючи з двох років, над хлопчиком здійснювали постриг, себто перше стриження волосся, що супроводжувалось церковним благословенням. Дитинча тоді урочисто садовили на бойового коня і водили його за повід, а княжич тримався частіше всього за гриву. Тим часом в батьківських хоромах накривали багаті столи. Виховували юних князів кормилиці, часто бабка з дідом.
Із семи років княжич вже мав брати участь в походах.
Одружували князі своїх синів досить рано, іноді навіть одинадцяти рочків (дочок видавали заміж, бувало, і восьми). Неодмінно видаючи за неї багато золота і срібла, а сватам підносили прещедрі дари. Весілля влаштовували багаті, щоб про них казали: такого весілля ще не було на Русі, як у нашого князя, коли видавав дочку свою чи женив сина.
Князі брали шлюб переважно у своєму роду, чи підшукували жону в сусідньому княжому домі. Часто подругу підшукували і в сусідніх державах – скандинавських, угорських, польських, чеських, візантійських. Родичалися і з половцями, брали собі жінок у кавказьких народів, ясів чи, врешті, женилися на дочках бояр.
Якщо князі вперше женилися дуже рано, то вдруге іноді й пізно – це коли дружина хворіла, чи її – набридла князеві, – постригали в черниці…
Якщо собі жінку Ігор Святославич знайшов в руському княжому домі Ярослава Осмомисла і ніколи не каявся у своєму виборі, то сина од неї, княжича Володимира, одружить з дочкою хана Кончака.
Все для того ж… Щоб хоч родинними зв’язками уладнати стосунки між русичами й прийшлими кочовиками. Перетворити їх з ворогів на союзників. Хоч здебільшого це не приносило бажаних наслідків – надто невірними були половці, а їхнє слово – нічого не вартим. Сьогодні вони обіцяли одне, клялися в мирі й дружбі, а завтра легко чинили інше, протилежне, всеспутошуючим вихором налітаючи на землі своїх руських сватів. Але в руських князів часто виходу просто не було. Як і вибору, адже сусідів, як відомо, не вибирають. Яких доля посилала, таких і мали. Змушені були мати. А доля Русі посилала як не печенігів, то половців. З одними ледь-ледь впораються на протязі не одного століття, як вигулькнуть інші. Ще хижіші та підступніші. І все починай спочатку. Як то кажуть, одним миром мазані.[14]
І потім звично клястимуться своїм сватам у доброму сусідстві. Тим більше, поняття про дружбу, про те, що треба тримати слово, у них були дещо інші.[15] Здебільшого вони діяли за принципом: що мені вигідно, те й моральне. Те й добре. Ігор Святославич теж натерпівся від таких «друзів» – і навіть від свого свата Кончака, – але все одно вдавався – вибору не було, – до їхніх послуг. Діючи за принципом: із двох лих вибирають менше…
15
Руські князі діяли з напучуванням Володимира Мономаха: «…якщо вам доведеться цілувати хреста перед братами своїми або перед будь-ким, то перше спитайте свого серця, на чому ви зможете твердо стояти, і тільки тоді цілуйте, а поклявшись, не переступайте клятви, бо загубите душу свою».