Але з усіх давньоруських плачів, українських, пізніше російських, найзнаменитішим став, звичайно ж, – плач Ярославни на валах у Путивлі. Про нього й піде мова в наступній частині нашої розповіді. Це про ті часи, коли жінки воїнів, які не повернулися з Половеччини, «заридали», вимовляючи словами:
…Дев’яти літ від роду отрокові, що став великий князем московським, – випаде тридцятилітнє правління (і ще стільки ж самого життя), що виявиться надзвичайно бурхливим: одна війна змінюватиме іншу, тож він раз по раз мав поспішати з полками то на північ, то на захід, то на південь своїх володінь. Він також першим з руських князів очолив збройну боротьбу проти монголо-татарського іга і буде зарахований до лику святих.
До цього він, себто Дмитрій Іванович (Донським він стане пізніше), великий князь володимирський і московський (з 1359 року), онук Івана Калити, подолав своїх суперників – правдами і неправдами – у запеклій боротьбі за великокнязівську владу – суздальсько-нижегородського, рязанського і тверського князів, централізував державне управління, поліпшив військову справу і навіть зробив спробу підпорядкувати церкву державній владі.
Збудував перший кам’яний кремль у Москві.
У 1378 році завдав поразки татарам на річці Вожа.[22] Через два роки на чолі об’єднаної руської раті, що нараховувала до 150 000 воїнів, до складу якої входили й українські та білоруські загони, в Куликовій битві розгромив військо золотоординського темника Мамая, за що й був прозваний Донським. Але після перемоги жити йому, ще молодому, зостанеться всього лише дев’ять років.
Переможець Мамая, він залишить цей світ несподівано, у 1389 році у віці всього лише 39 років.
Згідно Житія[23] він був міцний, високий, плечистий і досить огрядний та товстий – «чреват вельмы и тяжек собою зело». (Чи не це стало причиною його ранньої смерті?). Мав чорну бороду і волосся, а ще – дивний погляд.
Той дивний – за Житієм – погляд завжди хвилював велику княгиню Євдокію, дочку великого князя Суздальського Дмитрія Костянтиновича, кохану жону Дмитрія Донського.
Скінчить він свої дні 19 травня 1389 року (літописи не пояснюють причини його раптової смерті) і буде похований у великокняжій усипальниці Архангельського собору Кремля. Вся Москва приходила прощатися зі своїм князем і щиро його оплакувала.[24]
Нагла кончина мужа, здорового і міцного, ще й не старого, якому б ще жити та жити – як підрубала княгиню Євдокію. На похоронах мужа вона плакатиме, причитатиме й голоситиме, побиваючись за ладом своїм в горі великому… Плач її – народно-пісенний, істинний перл плачів руських жінок всіх часів та епох, увійде до фольклорних надбань, вразить навіть літописця, і він запише його до Воскресенського літопису.[25]
Плач той, голосіння Євдокії Дмитрівни в Москві в році 1389-му пролунає, до речі, через 204 роки після плачу Ярославни на валах Путивля. Він створений ніби під впливом голосіння жони Ігоря Святославича. І нині він вражає своєю хвилюючою поетичною образністю, сердечним щемом, що передає справді велике і – не побоїмося цього порівняння, – красиве горе княгині. Тільки руські жінки могли так «карить». (Кара – плач-голосіння по загиблих і померлих на Русі). І поетична «кара» – ритуальне голосіння княгині Євдокії, і сьогодні вражає, хоч відлунало 621 рік тому, як пишуться ці рядки.
22
Вожа – річка в рязанській області Росії, права притока Оки. В заплаві Вожі та її притоки Мечі і було розгромлене монголо-татарське військо.
23
«Слово о житии великого князя Дмитрия Ивановича» здогадно написане невдовзі по кончині Донського Єпіфанієм Премудрим.
24
Дмитрій Донський був зарахований до лику місцевих московських святих, його ще в XV ст. почали зображувати на іконах.
У 1988 році в дні святкування тисячоліття хрещення Русі відбулася загальноцерковна канонізація святого благовірного князя Дмитрія Донського.
25
Воскресенський літопис – є загальноруським літописним зводом XVI ст. Складений в інтересах великих князів Московських. Названий по списку, що належав Воскресенському монастиреві Нового Єрусалима.