Частина друга
На річці, на Каялі, званій у половців Сюурлій…[26]
Ходімо, княже. Їсть меча іржа,
А княжих воїв – хліб та сіль від плуга.
Хіба не наші огирі іржать.
Чи наша доля стала недолуга?…
Здобудем здобич, слави заживем.
Потнем поганих, полякавши смердів.
Зігнеться все під нашим нагаєм…
Йшов 1185 рік, квітень місяць. У двадцять третій день, у вівторок, з брами Новгород-Сіверська на чолі дружини, кінної і пішої, виїхав Ігор Святославич, удільний князь, праправнук Ярослава Мудрого.
Від роду йому йшов 34-й рік.
Ігор був молодий і шукав слави.
І
Ой кому, єси, дістанусь, кому ж тепер я дорога?
…І надходив рік 1184-й, останній перед походом Ігоря Святославича на половців. Тоді руські князі здобули велику і славну перемогу над кочовиками, що й спонукало Ігоря Сіверського і собі спробувати здобути такої ж слави.
Отож, рік 1184. Руський літопис повідомляє, що «того року Бог вложив у серце Святославу Всеволодовичу, князю київському, і великому князю Рюрикові Ростиславичу добрий намір: піти на половців. Розіслали послів по навколишніх князях, не всі згодилися йти на половців («Далеко нам іти униз Дніпра. Не можемо ми своєї землі пустою зоставити. Але якщо ти підеш на Переяславль, то зберемося з тобою на Сулі»). І Святослав, невдоволений на своїх братів, рушив, приспішуючи похід свій і подвигнутий Божим промислом, тому старші сини його не встигли з чернігівської сторони. Він же йшов по Дніпру і став там, де ото брід, що називається Інжир. І там перебрів він на ворожу сторону Дніпра, і п’ять днів шукали вони їх, половців… Половці ж, побачивши Володимирове військо, що сильно йшло на них, побігли, гнані гнівом Божим святої Богородиці. А ті руси, що їхали вслід за ними, не догнавши їх, вернулися і стояли на місці, котре йменується Єрель і яке Русь зове Угол. (Річка Оріль при впадінні в Дніпро утворює кут – вище сучасного Дніпропетровська – В.Ч.).
Половецький же хан Кобяк, подумавши, що це всього стільки русі, вернувся і погнався услід за ними. Та коли вони йшли за ними, русичами, то узріли їх війська руські, і стали вони перестрілюватися через ріку Єрель і почали ганятися один за одним і було це в них довго. Почувши ж про це, Святослав і Рюрик послали більше війська їм на підмогу і самі пішли обидва за ними, поспішаючи.
Як тільки побачили половці війська підмоги, то подумали, що тут Святослав і Рюрик, і одразу вони побігли, а руси, діставши поміч Божу, ввертілися в них і почали їх сікти і хапати. І так учинив Господь милість християнам, возвеличив у той же день Бог князя Святослава і Рюрика за віру їх обох, а тоді схопили Кобяка Карлийовича з двома синами, Белуковича Ізая, і Тоглія з сином, і брата його Бокмиша, Осулука Бурчевича, Барака, Тарха, Данила, і Содвака Кулобицього схопили також, і Корязя Калатановича тут убили, і Тарсука, а інших – без числа.
Сотворив же Бог побіду сю місяця липня у тридцятий день у понеділок, у день пам’яті Іоанна Воїна. А великий князь Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич, діставши од Бога над поганими побіду, вернулися до себе зі славою і честю великою».
…Зі славою і честю великою… Це й стане для Ігоря Святославича поштовхом влаштувати – самостійно! – похід на половців, аби й собі повернутися додому зі славою і честю великою…
Літопис Руський: «Того ж року Ігор Святославич, почувши, що пішов Святослав на половців, прикликав до себе брата свого Всеволода і синівця Святослава (Ольговича), і сина свого Володимира: і мовив до братів і до своєї дружини: «Половці повернули проти руських князів, і ми без них спробуймо на вежі їх ударити». Та коли він був за рікою Мерлом, то стрівся з половцями, – бо поїхав був Обовли Костукович з чотирмастами воїв пустошити до Русі, – і тоді одразу пустили вони до них коней. І половці побігли, за повелінням Божим, руси погнали їх, і тут перемогли їх, і вернулися до себе».
Але слава то була невелика, честі теж вони не здобули – те, на що розраховував Ігор Святославич – вчинити більшу побіду, як вчинив Святослав – не вийшло. Тож і слави вона йому та честі не принесла.
Ігор занепав духом. Так, не побіда, а побідка. Та й не перемогли вони половців, просто ті втекли, і дружині Ігоря не дісталося ні полону, ні добра, і веж він не захопив. Про такий його похід на Русі навіть не звернули уваги. А Святослав та Рюрик тим часом не заспокоїлися на досягненому, а здобули у битві з половцями – на заздрість Ігоря – ще більшу славу і честь.