На Русі кожний вільний муж мав право озброюватись і завжди бути при зброї. І ходити на війну. Коли завгодно і куди завгодно. А коли ти князь, маєш свою дружину, можеш зібрати народне ополчення, закликавши своїх смердів стати воями, то й поготів…
Була на те ще й інша – чи не найголовніша – причина.
Як справедливо писатиме історик М. Котляр («Історія України в особах», Київ, 1996):
«Бойові дії Русі проти половців високо піднесли авторитет руських князів, що брали участь у них, дуже й дуже збагатили їх. На тлі загальної радості чернігівські Ольговичі, Ярослав та Ігор, виглядали ганебно. Суспільство засудило їх як посібників ворога, а воїни їх дружин ремствували, бо залишилися без здобичі. Певно, нестерпна моральна ситуація загального осуду й презирства (навіть – так? – В.Ч.) підштовхнула запального Ігоря Святославича до відчайдушної, погано підготовленої експедиції до Половецького степу».
Не маючи і частки тієї слави, що за вдалий похід у Степ прийшла до великих князів, картаючи себе за промах, Ігор вирішив хоч пізно, але діяти і надолужити втрачене – з його ж вини чи недалекоглядності. А радше, ураженого самолюбства, молодого і здорового, вирішив хоч заднім числом здобути й собі шану та визнання на Русі як захисника рідної землі. Про це свідчить і П. Толочко у своїй вельми вагомій праці «Київська Русь» (Київ, 1996):
«Дізнавшись про чергову перемогу Святослава, новгород-сіверський князь звернувся до своїх васалів: «А мы что же, не князья, что ли? Пойдем в поход и себе тоже славы добудем». (Правда, не ясно, чому він, давній русич, раптом звертається до своїх васалів добірною і вельми сучасною російською мовою?). Бажання зрівнятися із Святославом Київським обернулося катастрофою для Ігоря та й для всієї Південної Русі».
Не думаючи про наслідки свого поспішного походу, на жаль, як слід не підготовленого (а половці мали і численну перевагу, і були надто сильним на той час суперником), Ігор як з мосту у воду кинувся в той похід. Гнало його уражене самолюбство, а воно ще нікого до добра не доводило.
А привід до походу був як… як пісня. Принаймні за «Словом о полку Ігоревім». Пригадуєте:
І відчайдушний кинувся в той похід. До тієї Каяли-річки, трагедія на берегах якої і справді відкриє «ворота на Руську землю…»
Але це буде пізніше, а тоді, збуджений і нестримний, вирушаючи у свій злощасний похід, Ігор щиро вірив, що й справді після його походу «слава дзвенітиме у Києві». Дзвенітиме… Тільки не слава. Літопис подасть жахливу картину після поразки сіверського князя: «Возмятошася города Посемьские, и бысть скорбь и туга люта, якоже николи же не бывало во всемь Посемье, и в Новгород-Северском, и по всей волости Черниговской, князи изнмани и дружина изьшана, избита».
А починалося…
Поразкою та авантюра й мала закінчитися. Як свідчать історики (згадуваний вище М. Котляр): «Воїнство під стягами Ігоря зібралося хоч і хоробре, але малочисельне. Адже у похід вибирались так звані молодші – удільні – князі, в кінних дружинах яких налічувалося лише по кілька десятків, добре, як сотня воїнів. Навряд чи було чисельним і допоміжне піше військо. Історики багато сперечалися з приводу того, які помилки і коли зробив командуючий тим слабосилим військом Ігор Святославич. Та навіть якби він був полководцем, чий талант дорівнював воєнному генієві самого Володимира Мономаха, цей похід заздалегідь був приречений на неуспіх – половці мали численну перевагу у десятки разів».
Готувалися нашвидкуруч. І в тайні від Святослава. Ратники перевіряли зброю і збрую коней, гострили наконечники списів (здавалось, що у всьому Новгород-Сіверську стояв скрегіт точильного каміння об залізо), мечі та шаблі. А найперше фарбували щити, що за зиму дещо зблякли, аби вони неодмінно були, як то й заведено було на Русі, черленими. Як і стяги. Багряні або червоні. Для фарби добували комашок, що їх звали кошенілями.[27] Така черва, з якої й виходила черлена фарба, високо цінувалася на Русі. Древляни ще з часів Ігоря, Олега та Ольги постачали Києву «по ложці червеця з осідла». Виготовляли з них барвники і фарбували ним щити й стяги, що їх звідтоді звали черленими. Попит на червця був такий великий, що до Києва з Візантії приїздили купці за «руською фарбою». Особливо жвава торгівля червцем ішла на Галичині, яку через це і звали Червоною Руссю.
27
Загальна назва кількох видів комах, із тіла самиць яких видобувають червону фарбу, кармін, червець.