Інші – теж бувалі вої із старшої дружини, – розказували молодим при тій нагоді:
– Кам’яні баби, щоби ви знали, були колись такими людьми, як і ми, але покам’яніли. А лучилося се так. Бог створив людей раніше сонця, і жили вони в темряві – хто як міг. Аж ось з’явилося сонце. Люди ті сполошилися, спекатися сонця надумали. Дурні єси! От почали вони виходити на високі могили і плювати на сонце. Бог і прокляв за це людей тих – і вони, де стояли, там і скам’яніли. Але надію лишив скам’янілим людям знову зробитися такими ж живими, якими їх Бог і створив… Тож хай вони стоять на могилах. А як відстоять своє та спокутують провини, милосердний Господь пробачить, поверне їм душі, відібрані в них, – вони знову постають людьми.
Прощаючись, казали кам’яній бабі:
– Стій, якщо вже тебе тут поставлено. А ми тебе чіпати не будемо. Ти й так уже покарана, єси. Чекай часу, коли гріхів своїх позбудешся, знову живою станеш. І всі люди кам’яні тоді оживуть…
Кам’яна баба мовчки слухала чужинців і, здавалось, все розуміла, хоч слова й не могла мовити. Але в очах її кам’яних стільки було суму, печалі-журби і ще чогось незбагненного, що дружинники, проїжджаючи мимо кургану, співчутливо позиркували на половецьку бабу, і кожен думав про свої гріхи. Живому їх ой нелегко позбутися, (а якщо й спекаєшся їх, як невідь-звідки візьмуться нові – диявол-бо не дрімає), не кажучи вже про кам’яних людей. І кожен подумки клятву давав: не грішити більше, щоб, бува, й собі кам’яними не стати. От повернуться з походу, очистяться і більше не знатимуться з гріхом, хоч би як диявол не старався…
І вірилось так, і від того легше на душі ставало. Тільки б із походу повернутися, а там… Там нове життя почнеться. Вірили…
Але тривога не вщухала…
Прийшовши до річки Оскол (Оскіл),[31] чекав брата свого Всеволода, який з Курська на Половеччину йшов своїм осібним шляхом – обминаючи Сулу, через верхів’я Псла, Ворскола, Дінця до Осколу, де протягом 5–7 травня і зібралися дружини братів Ольговичів.
Звідти вони степами рушили до річки Сальниці.
Коли з’єдналися два крила одного війська (добре що встигли з’єднатися, а половці забарилися їх розбити поодинці), в стані русичів стало веселіше і вже бадьоріше.
Всі були певні: коли встигли до вирішального бою об’єднатися, неодмінно розіб’ють поганих. Брати-князі Ігор і Всеволод разом із своїми воєводами, конюшими і тисяцькими почали радитись та виробляти план подальших дій.
Військо палило багаття, смажило на наконечниках списів конину і готове було ринутись у бій.
В надвечір’я в степах гриміло, на обріях там і там свіркали блискавиці. Іноді грім ближчав, вої тоді поспішно хрестилися… Колись Бог прогнав диявола з неба, став той прохать, щоб дозволив верховодити людьми. Але Бог не дозволив, диявол почав йому погрожувати:
– Я слухати не буду!
– А я буду побивати громом, – каже Бог.
– А я під камінь сховаюся, – гне своє диявол.
– Я й там знайду!
– Я під чоловіка, ти пожалієш чоловіка і мене не уб’єш!
Розсердився Господь.
– Чоловіка уб’ю і пущу його в рай, а ти, нечистий, все одно згинеш!
Буває звідтоді, що Бог уб’є громом чоловіка. Це значить – чоловік не встиг перехреститись, а диявол і сховався під нього. Тож, кажуть старі люди, як грім загримить, треба хутчій хреститися. Щоби під тебе не сховався диявол.
Гриміло. І дружинники старанно хрестилися, бо ніхто не хотів, аби під нього диявол сховався. Їх і вдома розвелося, а в чужих краях і поготів від диявола треба спасатися…
29
Тут мається на увазі знаменитий і дещо загадковий, але ж разом з тим і поетичний рядок «Слова»: «О Русская земля! Уже ты за шеломянем еси», що довгий час був одним з темних місць поеми. Досі серед дослідників не припиняються дискусії навколо значення таємничої «Шеломянь» в поемі, тієї Шелом’янь, за якою знаходиться – чи за поемою, залишилася – Руська земля. Більшість сходиться, що це похідна форма від слова шолом, себто гора, горб, схожий на шелом (шолом). «Словарь-справочник» «Слова»(1984) дає визначення, що «шеломь» – це горб, гора, ланцюг горбів… В самій же поемі під висловом «за шеломянь» мається на увазі Кремінна гора, відома ще як Ізюмський горб. Це за кілька кілометрів від теперішнього м. Ізюм біля Дінця Сіверського. Південніше того кургану (могили, горба, що звався тоді шеломянь) руське військо переправилось на лівий берег, вже берег половецьких степів і, отже, Руська земля залишилася позаду, за горою, за шелом’янем… Варт зазначити, що в Україні зафіксовано кілька подібних топонімів: с. Шеломниця (нині с. Стара Котельня Андрусівського району, Житомирщина), с. Шоломки Овруцького району Житомирщини, що згадується в джерелах під 1622 р.: Шеломинське поле на Львівщині, згадується під 1386 роком. В українських перекладах та переспівах «Слова» «Шелом’янь» перекладається як гора, горб, земля, в російських – холм.
31
Оскіл – ліва притока Сіверського Дінця (басейн Дону). Назва перекладається, як «біля скелі». Себто «річка, що має скелясті береги» або «витікає із скель». Своїм верхів’ям Оскіл протікає по кам’янистій місцевості. Назва походить не від українського сала, як твердить народна етимологія, а від тюрк. Сала – «другорядна річка, рукав, притока ріки». Сальниця й була притокою Сіверського Дінця.