Та що там… Така печальна доля, за словами поетеси, Почайни. Але тут хоч можна зрозуміти (не виправдати, ні) – ці річки і справді заважали мегаполісам. А кому заважали степові річечки, що їх ми зжили зі світу білого – тисячі й тисячі! Кому заважають ті поетичні річки й річечки, що їх ми продовжуємо успішно зживати зі світу білого і нині?
Виходить, як у Василя Юхимовича у щемкій його поезії на цю болючу тему:
То що там казати про Каялу-річку, вона ж, можливо, Сюурлій, як ми навіть не знаємо, де вона текла у сиву давнину – якщо текла. Але – віримо, вона колись текла!
Як у Леоніда Глібова (ще раз процитуємо):
Цій безіменній річці з відомої пісні ще й пощастило – що вона «кудись біжить»…
А ось Каяла вже й не біжить – побігши перед тим у нікуди. І не блищить. Хоча…
А раптом вона десь притаїлася? Хоча б під іншим йменням? Якщо, звичайно, вона не зникла не лише із своєї долини, а й взагалі зі світу білого. Як тисячі й тисячі інших річок!
Ті річечки, які стали – встигли стати! – нашою долею. Як то у пісні про Рось О. Білаша на слова В. Ковтуна:
Мабуть, отак хтось колись і про Каялу казав (половець чи хтось інший з тюрків-торків, чи русич): моя ж ти Каяла, Каяла-Сюурлюй… Але…
Але дозорці вже доповіли:
«Бачились ми з ворогом. Вороги наші оружно їздять…» Супротивників вже побачив і князь Ігор Святославич, який ще в дитинстві мріяв стати знаним на Русі змієборцем – як ото Кирило Кожум’яка…
ІV
Умикали русичі красних дівиць половецьких і добра багато взяли. І пастка захлопнулась
«А назавтра, коли настала п’ятниця, в обідню пору, зустріли вони полки половецькі, – бо ті приготувалися були до їхнього приходу: вежі свої одіслали назад, а самі, зібравшися од малого і до великого, стояли на тій стороні Сюурлію…» (Руський літопис).
У русичів в наявності було шість полків (проти половецьких орд вельми мала сила). Розгорнули їх у бойову лінію так: полк Ігоря, як найбільш надійний, зайняв позиції посередині, праворуч вишикувався полк брата його Всеволода, ліворуч – Святослава полк, синівця Ігоря (племінника). Попереду ж Ігоря стали син Володимир і другий полк, Ярославів, та ковуї,[32] що були з Ольстином, і третій полк – стрільці, зібрані од усіх князів і виведені наперед.
Ось тоді Ігор і звернувся до свого воїнства, до братів своїх:
– Браття! Сього ми шукали єсмо. Тож ударимо!
І рушили вони на ворога, як зазначає літописець, «поклавши на Бога уповання своє».
Рушили злагоджено, чітко. Йшли, як на єдиному подихові, коли їхні серця билися в унісон, як одне.
Йшли неспішно, спокійно і цією неспішністю й спокоєм наганяли жах на ворогів.
Руський літопис:
«І коли прибули вони до ріки до Сюурлію (ця загадкова річка, якої мовби й немає на мапах України, таки «плуталася» під ногами в русичів!), то виїхали з половецьких полків стрільці і, пустивши по стрілі на русь, так і поскакали. Руси ж не переїхали були ще ріки Сюурлію, як поскакали й ті половці… котрі ото здалеку од ріки стояли.
(Це був початок пастки, русичі цього не збагнули). Тоді Святослав Ольгович і Володимир Ігоревич, і Ольстин з ковуями, і стрільці кинулися вслід за ними, а Ігор і Всеволод помалу йшли оба, не розпустивши війська свого. (Можливо, вони насторожились і подумали: чи половці їх бува не заманюють?) Передні ж ті руси били їх, брали, і половці пробігли вежі (пожертвувавши ними, аби заманити супротивника – В.Ч.) а руси, дійшовши до веж, набрали полону. Другі ж уночі приїхали до полків з полоном».
32
Ковуї – напівкочове тюркське плем’я, частина чорних клобуків, можливо, відособлена орда половців, що була під владою руських князів і займала басейн Росі й Тясмину – зі згоди, звичайно, руських князів.