І він поклявся.
Повернутися на Русь до неньчиного народу і стати русичем і рід материн на Русі продовжити. Від батька свого триклятого, якого й мати не знала, вочевидь половця, який її зґвалтував, він отримав трохи звужений, як у всіх тутешніх степовиків, розріз очей і припухлі повіки, а ось від матері – світле волосся і сині очі… Тож потай гордився, що він не куман, а руський. Хоч дещо й схожий на половців, адже в нього трохи жовтувата шкіра і випнуті вилиці.[33] Правда, волосся з роками почало темніти, а ось очі, хоч і вузькуваті, але все одно залишалися материними, голубими. І це так було дивно для куманів, що кочовики не визнавали сина руської рабині за свого. А він мстив їм тим же – не визнавав половців за свій народ. «Ми – чужі, – казав. – Половці мені, а я – половцям. Моя має іти на Русь…»
Але Русь була далеко, і Овлур завис, як у повітрі: не куман, але й ніби ще не русич. Тож тільки віра, що він бодай колись дістанеться Русі, і гріла його.
З дитинства йому снилося, що він – вовк, тож часто уві сні по-вовчому вив і бажав проснутися вовком на чотирьох ногах і податися до їхніх зграй.
Але пам’ятав неньчину волю повернутися на Русь, тож чекав зручного часу. Уві сні він часто бігав на Русь, хоч наяву так туди й не добіг. Ще не добіг. Але поклав собі: будь-що добігти на Русь.
І тієї ночі він біг на далеку і незнану йому Русь, біг сірим вовком. І здавалось йому, що Русь вже ось-ось, за о-он тим кряжем, де небо із землею зливається. Там вона. По той бік Сули, Русь неньчина. І він біг і біг. З однією лише думкою: хутчій дістатися Сули, за якою починається Русь.
У неньки було гарне ім’я – Зорислава. І він завжди його повторює, як йому тяжко стає – Зо-ори-исла-а-ава-а… І тоді легше стає, бо то ненька Зорислава приходить йому на поміч. Навіть з того світу приходить, ледь він її погукає: Зо-ори-исла-ава-а… «Я тут, сину», – чує він її голос і спішить до неї, до неньки рідної, і легко йому і гарно стає на душі…
Мати часто казала: половці зменшили Русь на одну жінку, як захопили її в полон-неволю, як висмикнули її з рідного краю, «наче морквину з грядки», а вона їм відомстить тим, що збільшить Русь на одного хлопця, якого породила у Половеччині. «І цим хлопцем, – додавала, – маєш стати ти, Овлуре».
Часто розказувала Овлуру (але вже без сліз – виплакала їх за роки неволі), як половці ґвалтом нападали на села, палили хати і все, що не могли взяти з собою, як стрілами клали на місці тих, хто намагався їм чинити опір, забирали добро, коней та худобу в смердів, а найперше хапали жінок…
– А як гнали нас у неволю, у степ свій проклятий! Ой, божечку ж мій, божечку, хіба можуть таке люди чинити людям? – і замовкала, бо щось її наче душило – гнів чи відчай, – і вона тільки хрипіла, не в змозі далі й слова вимовити про ті жахи, що їй випало пережити…
Століттями таке раз по раз траплялося на Русі, і літописці писали вже звичні їм слова: «Того літа (осені весни чи й узимку) приходили половці пустошити Русь…»
Про це й у «Повісті минулих літ» розповідає на багатьох сторінках Нестор. Візьмемо лише одне його свідчення про ту кривду, що вчинили половці, захопивши місто Торчеськ:
«…І знесилилися люди у місті (не витримавши довгої й виснажливої облоги – В.Ч.) без води і їжі, і здалися вони ворогам. Захопивши місто, половці підпалили його вогнем. І людей поділили між собою, і багато християнського народу повели у вежі свої, до сімей своїх і родичів. Стражденні, печальні, лютим холодом скуті, змучені голодом і спрагою, в біді, з сірими обличчями, з почорнілими тілами, йшли вони чужиною, йшли невідомою країною, голі бредучи і босі, з язиком запаленим і ногами, окутаними терням, зі сльозами відповідали вони один одному, кажучи:
– Я був із цього міста.
А інший:
– Я був із того села.
Так перепитували вони один одного в сльозах, рід свій називаючи і тужливо зітхаючи, очі підводячи до неба…».
– Відомсти їм, людоловам, синку мій! Відомсти! – як закляття вигукувала мати. – Моїм ґвалтівникам відомсти, Овлуре, сину мій!
– Як? – дивувався він. – Їх оно-но скільки у степах! А в мене й коня немає. Що я один проти них здужаю?
– А ти втечи з Половеччини на Русь! Станеш там русичем. І Русь на одного хлопця побільшає. І твої діти русичами теж постають і Русь захищатимуть. Так ти моїм ґвалтівникам відомстиш!
33
Ми мало знаємо про взаємовідносини половців з іншими народами. Більшість дослідників вважає, що половці були з явними ознаками монголоїдності: кароокі, чорноволосі, із жовтуватим кольором шкіри, випнутими вилицями і звуженим розрізом очей. І це так. Для переважної більшості куманів. Але праві й інші, які стверджують: частина половців була схожа на європейців – світле волосся, сірі очі. А все тому, що половці постійно розширювали свою територію, рухаючись на схід, де захоплювали нові землі, а відтак брали там і рабів. І серед них жінок.