Запізнілим було те каяття, хоч, може, і щире.
Коли скінчився розгром руської дружини, і «впали стяги Ігореві», половці почали – бігаючи серед трупів та поранених, своїх і чужих, – ділити з галасом і ледь чи не з бійками полон та підбирати вцілілу зброю.
Брата Ігоря Всеволода узяв у якості почесної здобичі хан Роман Кзич і гордо вів до свого війська знатного полоняника, Святослава Олеговича – Єлдечюк із Бруновичів, а Володимира, сина Ігоря, схопив Копті з Улашевичів.
Ділили з гамором лише знатних русів, простих, які вціліли, безцеремонно гнали нагаями докупи й потім ділили між собою.
Самого ж Ігоря в полон взяли Тарголови, знатні половці – тож і полон їм припав знатний. Їхній «муж на ім’я Чилбук» і полонив Ігоря.
– Моя взяла коназя знатного! – кричав дебелий і горластий муж Чилбук Тарголович. – Мій рус коназ! Мій!!! Го-го-го! Про мене у степах наші співатимуть, як про батира найславетнішого, який взяв самого Ігоря рус коназа!!! Го-го-го-о-о!!!
Заборолами ще називалася рухома частина шолома, що опускалася на обличчя для захисту від ударів. А також щити з дерева, що їх встановлювали на мурах фортеці для захисту її оборонців від стріл ворога.
Не злякалися міщани.
Так через 800 років про донецькі степи писатиме один донбаський поет у вірші «Моя земля».
А свіжих курганів тоді, чи то пак могил, з’явилося у донецькому степу – ой багато! Коли б кожному копали яму – п’ять тисяч могил виросло б тоді, після січі тієї у степу біля Дону великого. Але побитих частково повкидали в озеро – вперемішку із пораненими і ще, звісно, живими, а більшість просто постягували волоком до ближнього яру і сяк-так його загорнули… І місце те швидко заросло ковилом-травою – степ умів ховати свої таємниці, – і назавжди зникло з лиця землі… Не вперше так, і не востаннє.
Біля Сюурлія, отам, де під вербами плескалося Глибоке озеро – його ще звали Змієвим, – багаттячко жевріло.
Два куманських пастухи – старий і молодий – собі пізню вечерю ладнали – впольовану дрофу, точніше, вусатого дорофача, важкого і жирного, глиною обмазаного, запікали в жару багаття.
Слинку ковтали в передчутті смачної вечері, пахощі м’яса, що смажилося, вже лоскотали ніздрі.
Над ними тихо світилося темне небо, повне зоряного блиску – там, вочевидь, небесна орда кочує, – сюрчали в ковилі коники, та на обріях ні-ні й спалахували швидкі блискавиці – десь там куманськими степами бродили нічні грози.
Старий палицею перевернув важку грудомаху, з якої сочився смачний жир, і так пахтіло, що і язика можна разом із слиною ковтнути, і задоволено крекнув:
– Важенний вусань! Буде робота нашим зубам! Але хай ще трохи умліє.
– Кажуть, руси приходили, – озвався молодший, теж ковтаючи слину. – Два дні наші з ними билися.
– Приходили. Кза з Кончаком, хани наші славні, їх побили добряче! Затямлять руси, як у Куманію ходити!
– Хай наші на Русь бігають, – дивується молодий, – щоби добром поживитися. А чого їм не сидиться вдома?
– А того… Не інакше, як змієву доньку хотіли викрасти.
– Якого змія?
– А того, що в озері отім, – показав палицею кудись у темряву, – жиє. Отой, що з дванадцятьма головами. Він Русь пустошити часто літає.
34
Тут слово «поганий» вжито в значенні – той, який не сповідує християнської віри, не додержується християнських заповітів у своєму житті; нехристиянин, себто язичник.